Головна Життя Доля чи випадковість?

Доля чи випадковість?

53
0

Сніжинки одна за одною вкривають землю. Наче у танці, кружляють навколо невеличкого деревця. Вітер всіляко намагається перенести їх в інший бік, але сьогодні він безсилий. При нічному світлі ліхтарів сніжинки, не поспішаючи, міцно падають в обійми матінки-землі. Ірина наче хотіла порахувати усі. Пильно вдивлялась у кожну. Тихо і спокійно надворі… Але не в Ірининому серці. Немає і дня, який би приніс їй цілковитий спокій. Думки щоразу навертають її у майбутнє. А воно аж ніяк неспокійне.

… Ірина, наче на крилах, мчала ощасливити батьків. Уже бачила їхні міцні обійми. А як по-іншому? У них буде маленький онучок чи онучка. Няньчитимуть, гулятимуть з ним. У цей час дівчина й не сподівалась на іншу реакцію. Та їхні слова були категоричні.
— Ні!!! Тобі потрібно закінчити університет… А Дмитро взагалі не з нашого кола. Усі сміятимуться, що у нас зять — з бідної сім’ї… Цьому не бути!!! — в один голос кричали батьки.

Ірина лише мовчки витирала сльози. Вона хотіла заперечити, сказати, як сильно кохає Дмитра, як він радітиме їхній дитинці, але усе марно. Батьки були настільки заклопотані своїми переживаннями, що й не хотіли чути доньчиних слів.

А далі було несолодко. Поїздка з матір’ю у поліклініку іншого району. Заборона лікаря вбивати дитинку була для Ірини, здавалось би, порятунком. Та батьки й тут не могли заспокоїтись. Їхнє рішення — на час вагітності переїхати в інше місто — приголомшило дівчину. Остаточну підтримку вона втратила, коли Дмитро сказав про такі ж плани і своїх батьків. Вони також хотіли розлучити їхнього сина з Іриною, адже, на їхню думку, у такому нерівному за соціальними мірками шлюбі, щастя не буде. З часом такої думки дотримувався вже і Дмитро. Ірині опиратись було марно. Сім’я переїхала в інше місто.
Ірина добре пам’ятає 7 вересня, день, коли на світ з’явилась донечка. Маленька крихітка, котра принесла стільки страждань і щастя водночас. Материнське серце знову чуло біду. І не помилилось… Дитинку забрали на огляд і більше Ірина її не бачила. Тривалі безуспішні пошуки, гучні сварки з батьками, врешті, переїзд від них. Було нелегко оплачувати навчання, знімати житло, та, навіть, харчування потребувало коштів. Дівчина поєднувала кілька робіт з навчанням і все-таки отримала диплом…

Сьогодні Ірина Олексіївна — хороший спеціаліст-педагог. Учні її люблять, колеги поважають. Підтримує та допомагає коханий чоловік. Тішить материнське серце син Андрій, якому мама передала любов до історії. Зараз він студент історичного факультету. Чи це збіг обставин, чи таки доля, але Андрійко народився також 7 вересня, як і донечка, та з 8-річною різницею. У цей день Ірину охоплюють подвійні переживання. Жінка радіє, але хвилювання за доньку не дають спокою. Скільки часу минуло, скільки сил витрачено… Де тільки не шукала Ірина свою кровиночку — усе марно. Доля неначе сміялась їй у спину. Жодної інформації у неї не було. Батьки вже давно відійшли в інший світ. Здавалось, з ними обірвалась і остання ниточка, яка могла з’єднати її з донькою. Та Ірина ніколи не втрачала надії. Завжди уявляла як міцно притисне до себе доньку, як познайомить її з братом, як зберуться найдорожчі їй люди за святковим столом.

Через кілька днів — Різдво. Невже воно знову пройде без доньки?..
— Мамо, ти ще не спиш? — почувся голос Андрія.
— Уже іду, синку. Завтра у тебе важливий день — екзамен. Тобі потрібно виспатись. Надобраніч.

У темряві син не розгледів материних сліз. А вони лились густими струмками…
Наступного дня Андрій емоційно розповідав, як він на відмінно склав іспит.
— Уявляєш, мамо, у нас нова викладачка історії. До речі, її також звуть Ірина Олексіївна. Вона така привітна, з нею дуже цікаво. Ми довго розмовляли…
Далі розмови про викладачку Ірину Олексіївну не вщухали. Батьки тільки й чули про неї. Андрій наче закохався у дівчину. Найбільш неочікуваною була пропозиція сина запросити її на Різдво. Ірина не зовсім одобрила Андрієву про-позицію, адже це сімейне свято, але суперечити не стала.

Святковий обід — уже на столі. Ірина чомусь хвилювалась. Їй не дуже припав до душі задум сина щодо святкування родинного свята зі сторонньою людиною. «Чому вона не святкує Різдво зі своєю сім’єю?» — не могла зрозуміти Ірина.

Пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла молода дівчина з, до болю, знайомим обличчям. Ірині перехопило подих. Після знайомства усі сіли до святкового столу. Жінка не зводила очей з молодої гості. Дівчина була дуже скромною і почувалась не зовсім комфортно у чужій сім’ї. Андрій всіляко намагався розрядити атмосферу, тож розповідав різні історії ще зі свого дитинства.
— Ірино Олексіївно, Андрій казав, що Ви з іншого обласного центру, — запитав батько. — Як потрапили саме до нашого міста? Чим займаються Ваші батьки?
— У вас отримала роботу після скерування з університету. А виховувалась у дитячому будинку-інтернаті. Я не знаю своїх батьків, — трохи зніяковіло промовила дівчина…

— Уявляєте, Ірина Олексіївна також народилась 7 вересня, — перервав розмову Андрій.
— Але на 8 років швидше… — ледь чутно проказала гостя.
Саме це потрібно було почути Ірині. Ось вона. Її донька. Точна копія Дмитра. Рідна і далека водночас. Зовсім незнайома. Але така бажана. Ірина довго вдивлялась в її обличчя. Розглядала кожну його частинку. Це знову доля чи випадковість: її донька носить таке ж ім’я й по батькові, що й вона?
Попереду — щирі слова каяття… Пробачення… Надії…

Уляна ГРИНЧУК.

P.S. Шановні читачі! Сьогодні ми започатковуємо друк матеріалів, що виходитимуть під рубриками “Долі людські” та “На життєвих перехрестях”.
Ви можете стати авторами статей, які будуть також опубліковані. Надсилайте свої твори на елекронну адресу. Автори кращих дописів у кінці року будуть відзначені.