Головна Життя Шануй батька і неньку, то буде тобі скрізь гладенько

Шануй батька і неньку, то буде тобі скрізь гладенько

18
0

“Три нещастя є в людини: смерть, старість і лихі діти” — говорить українська народна мудрість. Старість — невідворотна, смерть — найголовніша; перед цими нещастями ніхто не може зачинити двір свого дому.

“Хороші діти — спокійна старість, а лихі діти — старість перетворюється на пекло”, — кажуть у народі. Пам’ятайте: як ви ставитиметеся до своїх батьків, так і ваші діти відповідатимуть тим самим. Адже без любові й відданості дітей батьківство й материнство перетворюється в гірке похмілля, кінець якому приносить тільки смерть.

Поважати батьків  — головний закон природи. Це твердження  відображає один із найважливіших постулатів існування людства. Адже батьки — це люди, які дали нам життя. Без них ми б ніколи не зазнали тепла сімейної любові, почуття захищеності. Батьки — це велике щастя, яке ми не завжди цінуємо. І лишень, коли бачимо сюжети про сирітські  будинки, розуміємо: нам таки пощастило, бо ми маємо батьків. І любити й поважати їх — наш обов’язок.

Тому у мене викликає таке здивування, коли діти не цінують своїх батьків, ображають їх, не вітають зі святами, не цікавляться їхнім здоров’ям. Звичайно, всі діти прагнуть якомога швидше подорослішати і стати самостійними, а іноді здається, що батьки їх не розуміють і занадто контролюють. Можливо, батьки іноді турбуються більше, ніж необхідно. Але їх можна зрозуміти — за їхніми плечима чималий життєвий досвід, вони просто хочуть допомогти своїм дітям уникнути болю і помилок.

Іноді у дітей і батьків не складаються теплі і довірливі стосунки. Але все ж я вважаю, що ніхто не повинен забувати того доброго, що віддали їм батьки, — свій час, турботу, підтримку.  Тільки завдяки цьому ми зростаємо і стаємо готовими до дорослого життя. А батьки не вічні і не стають молодшими. І немає нічого складного в тому, щоб допомагати їм, коли це потрібно. Чому я порушила цю тему? Мабуть, тому що це мене зачепило  більше, ніж я думала.

Є у нашому районі присілок Оплітна, який належить до Туринківської сільської ради. Колись там було багато дворів, розкиданих по всій околиці. Сьогодні старше покоління вже відійшло у вічність, а молодь роз’їхалась по світі, а
ті, хто залишились, живуть ближче до центру. Але в тих краях, майже п’ять кілометрів в ліс, є одна хатина, яка залишилася ще з тих давніх поселень. І в цій хатині проживає старенька бабуся. Хоча ця жіночка має і дітей, і онуків, і правнуків, але чомусь таки проживає сама у цій господі. На свій вік пані Марія не скаржиться. Молодо виглядає, ще й корову тримає, і город є, і сад. Кажуть, діти кликали її до себе, але вона не йшла. Мабуть, так кликали… Що тут можна ще сказати? Попри те, що ми сьогодні, всі без винятку, нарікаємо на важке життя, на владу, ця жіночка зовсім не має  злоби, ні на кого не нарікає і щоденно дякує Богу за ще один прожитий день. Але який це день: без світла, без умов, без радіо і телебачення, без людського спілкування. Так, бо діти її рідко навідують. І вряди-годи лісівники можуть заглянути. Так минає її життя. З одного боку може так краще, але з іншого… Скільки їй залишилося, один Бог відає. Але з розмови я зрозуміла: їй хочеться того людського тепла, і метушні. Адже усе життя вона прожила в цьому лісі. І все життя дбала за дітей, щоб їм було добре. А сьогодні вони, звичайно, мають свої сім’ї і свої обов’язки. Мама, мабуть, уже на останньому місці в них. А вона на свої 87 —  при здоровому глузді і добрій пам’яті.

Хочеться звернутися до дітей: шановні, подумайте про те, що, як ви чинете зі своїми батьками, так і ваші діти будуть ставитись до вас.  Це, як закон бумеранга. Завше є шанс усе змінити. Треба поспішати. Адже мама невічна. Так. Задумайтесь! Знаєте, нашим батькам не потрібні гіркі сльози чи ридання опісля, непотрібні дорогі надгробні плити, їм потрібна сьогоднішня, ще за їхнього життя опіка! Добре слово, тепло, ласка і щира увага!

Хочеться вірити, що таки для пані Марії цьогорічна зима стане теплішою і радіснішою, ніж минула чи позаминула. І прийдуть до неї свята веселі, гомінкі, незабутні…

 Зоряна ГУМНИЦЬКА