Головна Герої Багато тих, які захищали або ж продовжують боротьбу на сході України є...

Багато тих, які захищали або ж продовжують боротьбу на сході України є жовківчанами

1
0

Війна… Це слово колись ми чули дивлячись кінофільми, або ж читаючи підручники. І сприймали, як звичайне слово, не надаючи йому якогось особливого значення. Інколи, ще в дитинстві, гралися у «війнушку». Ми навіть гадки не мали, що доведеться нам, українцям, адже ми країна миролюбна, у ХХІ столітті зіштовхнутися з цим насправді. Відчути кожній родині, багатьом чоловікам та жінкам, що таке ВІЙНА. Вона триває вже четвертий рік, де воюють, калічаться, гинуть наші воїни…

Багато тих, які захищали або ж продовжують боротьбу ще і сьогодні на сході України, є жовківчанами. Понад п’ятнадцять Героїв ми уже втратили. Велика кількість як молодих, так і старших, які йшли добровольцями, повернулися скаліченими — не тільки фізично, а й психологічно. І сьогодні завдання тих, хто залишився в тилу, — допомогти, підтримати, зрозуміти, порадити, адаптувати хлопців, чоловіків, батьків до життя на мирній території. Наш часопис продовжує знайомити читача з бійцями, які побували в зоні АТО.
Сьогоднішній наш співбесідник — львів’янин, майор поліції, начальник ВП Кам’янко-Бузького ВП ГУНП у Львівській області у Жовкві — Андрій Богданович Коцур.

Народився в с. Рясній-Руській в сім’ї звичайних робітників. Батько і мати понад 35 років трудилися на заводі «Автонавантажувач». Тривалий час працював оперативником карного розшуку у львівських райвідділах. Має дві вищі освіти: педагогічну і юридичну, а ще він хороший спеціаліст із виготовлення художніх меблів. Усе, що сьогодні має, досяг своєю власною фізичною працею. Одружений, виховує двох доньок.

— Андрію Богдановичу, розкажіть, будь ласка, де Ви працювали до початку АТО? Ви добровільно туди пішли, чи керівництво скерувало?
— На той час, коли в нашій країні розпочалася війна, я працював оперуповноваженим карного розшуку в Шевченківському райвідділі поліції м. Львова. Перед керівництвом, а це був 2014 р., постало питання направити у зону АТО зі Львівщини фахових працівників, відповідно до морально-вольових якостей. Але вибирати не було з кого, чесно кажучи, охочих виявилось катма. З цілого райвідділу добровільно пішов я один.

— Де Ви географічно перебували у зоні проведення бойових дій?
— Географічно вся Луганська і Донецька області.

— А Ви не боялися йти на війну, їхати у саме пекло. Адже 2014 рік — це запеклі бої у Донецькому аеропорту, трагедія в Зеленопіллі…
— Відверто кажучи, цей страх був присутній більше вдома. Тому що я вже мав дружину, доньок, батьків, які, до того ж, мають серйозні проблеми зі серцем. Так, моє тримісячне перебування на сході України відгукнулося піврічним перебуванням матері в кардіологічному центрі. Адже я у батьків один.

— Що найбільше Вас вразило чи закарбувалося у пам’яті в умовах військових дій?
— Як показує практика, смерть завжди об’єднує людей. Для мене незрозумілим є те, що більша частина мешканців, живучи там, користуючись українськими соціальними послугами, почасти, йде на підконтрольну сторону бойовиків і стріляє звідти по своїх, а потім знову повертається назад в Україну. І живе, наче нічого не було. Або ж щодо ситуації на самій лінії розмежування. Вона вкрай трагічна. Бо брат вбиває брата, матір чи сестру. Постає незрозуміла їхня мотивація. І більшість там людей нас просто ненавидить.

— Чи не плануєте знову повернутися в зону АТО?
— Думаю постійно. Але є низка причин. Першочергово все залежить від керівництва. Мотивація така, що тут, в тилу, теж йде своє-рідна війна. Адже щоденно когось обкрадають, вбивають, ґвалтують … Якби постало питання, що треба їхати, я б не вагався.

— Чи допомагаєте Ви своїм побратимам, які зараз перебувають там, на передовій?
— Із перших днів і до сьогодні мої дівчатка разом із друзями плетуть сітки, маскувальні халати. Збирають різні передачі. Кожна свідома людина, маючи змогу, зобов’язана допомагати. І це не є героїчним вчинком. Як гласить мудре прислів’я: хто не годує свою армію, то рано чи пізно йому доведеться годувати чужу.

— Чи отримуєте Ви якісь соціальні гарантії сьогодні від держави? Чи відчуваєте підтримку на місцевому рівні?
— Проживаю я в Яворівському районі. Від місцевої влади є постійна підтримка, на рівні області чи держави. Я тим, чесно кажучи, не цікавився. Минуло понад 3 роки, але я так і не звертався за земельною ділянкою. Мабуть, і не піду. Бо я не за цим їхав у зону АТО.

— Щоб Ви хотіли порадити військовим, які зараз перебувають на передовій і які повернулися із зони АТО?
— Я радше звернувся би до органів місцевого самоврядування, щоб вони про них пам’ятали, просто допомагали психологічно. Тому що дуже важко зрозуміти їх нам, тим, хто там не був. Надзвичайно важко переключитися. І якщо їх ще не підтримує сім’я, вони просто зриваються, що доводить навіть до трагічного фіналу. А хлопцям бажаю повертатися живими.

— А як відбувалася Ваша адаптація до мирного життя?
— Дуже важко. Я дякую Богу, що маю сім’ю. Це найбільша цінність.

— Дякую за бесіду.

Зоряна ГУМНИЦЬКА.