Головна Листи Наша рідна мова

Наша рідна мова

46
0

Віками багатостраждальна, гонима, не раз заборонена і зневажена, та наперекір усьому мужня, героїчна, наполеглива, випробувана на всіх вітрах епох і водночас мелодійна і співуча, дорога всім українцям мова є на вістрі загарбників. Усіх, хто прагне увірвати, вкрасти ласий куток землі чужої держави, на жаль, нашої, української. А ми вічно обороняємо це щедротне багатство, боремося за своє і не зазіхаємо на чуже. Така наша жертовність!
Не будемо глибоко торкатися тих подій, які Україні довелося пережити в усі минулі часи. Хай про це говорять і пишуть історики. Але зважено, мудро і правдиво.

Наша сучасність! Більше, як чверть століття. І багато, і мало. Різні загарбники плюндрували нашу землю. На моїй пам’яті була радянська влада, була панівна російська мова, був страх за щось українське сісти за грати, були черги за продуктами, був дефіцит товарів. А також безправ’я, цензура… та всього і не перелічити. І раптом прийшла справедлива кара на безбожників. За тюрми і каторгу борців за українську ідею, українську мову. За арешт і заслання священиків, за розвалені, знищені церкви, заборону Божого слова, колядок, за те, що у релігійні свята дітей змушували прибирати вулиці та сквери. А також за страх іти до церкви, хрестити дітей і вінчатися…

За все, здавалося, прийшла розплата. Згинув СРСР. І враз відродилася Незалежна Україна. У першому парламенті були люди, яких і нині називаємо елітою: дисиденти, письменники-україністи. У залі Верховної Ради пронесли великий український прапор, гордо зазвучала українська мова, заспівали Гімн.

Першим президентом відродженої України став комуніст Леонід Макарович Кравчук, а не патріот-українець. На жаль…  Переможно багатоголосо зазвучала українська мова. Вона і стала на сторожі нової незалежності, здавалось, нового мислення, життя, добробуду. Вірилося…

Та якось підступно прозвучало: «Маємо те, що маємо». І маємо чверть століття боротьби за українську мову, зелених чоловічків і російські війська, що прийшли на українську землю захищати рускоязичних. Маємо багато совкових законів, корупціонерів, затятих ненависників усього українського. Ми не зуміли, як багато наших сусідів, поставити на належний рівень українську мову, хоча вона і є хребтом нації. Ми не проголосували за українських патріотів і допустили фатальну помилку, за яку розплачуємося і сьогодні. Мова, наша українська мова, на жаль, не стала повноправною, повсюдною берегинею на сторожі нашого українства. Ще у минулому столітті Костянтин Паустовський (навчався і жив у Києві) писав: «… Істинна любов до своєї країни немислима без любові до своєї мови. Людина, байдужа до рідної мови, — дикун. Вона шкідлива за своєю суттю тому, що її байдужість до мови проявляється найповнішою байдужістю до минулого, теперішнього і майбутнього свого народу».

Якби ми фатально так повсякчас не запізнювались, то на передових рубежах війни нині наші захисники держави не казали б: «Моя Родіна — Україна». Звичайно, їм доземний уклін, сердечна повага і вдячність. Але який це парадокс, який біль для мови і Батьківщини! Який трагізм для всього українства, котре нині змушене змагатись із мовою ворога, який вбиває і російськомовного. Захищати свою землю, свої свободу і незалежність, своє прагнення до достойного життя, віри і правди мусимо!
Прислухаймося і почуймо, з яким приниженням, знущанням, навіть ненавистю і жорстокістю російськомовні з різних партій та фракцій переконують нас, що в інших країнах є дві, а то й три мови паралельно. Але поцікавмося, скільки є таких держав, де державною є мова загарбника, ворога, який напав на твою країну, завойовує твою землю, вбиває твоїх патріотів, залишає вдовами жінок, сиротами — діточок, позбавляє синівської опіки батьків, обездолює коханих!

Чи є така країна??? Спитаймо самі себе і всіх тих, хто постійно переконує довірливий і добрий народ, що це «моя страна, мой язык». Кажуть, який народ, яка мова — така влада. Але це ж ми її обираємо! А вже згодом критикуємо. Соборні країни не святкують соборності. Вона у них є щоденно. І якщо поляк каже: «Єстем поляк», то це не підлягає сумніву та обговоренню. І коли наші люди їдуть туди, то вчать їхню мову і навіть бояться на вулиці заговорити українською.

Що ж нам робити у теперішніх умовах? Не думається, що Азаров
видавав такі «перли» випадково. Ні, це вже була людина, якій минуло 50 років. А після них вивчення мови дається нелегко. І навіть молодшим, тим, хто вчився у російській школі, в побуті розмовляв російською. Це бачимо і чуємо від тих, хто нині боронить Україну.

У цей важкий і дуже відповідальний час випробувань війною методи п. Фаріон і п. Вятровича варто було б застосовувати дуже обережно і мудро, виважено. З поваги до тих, хто своє здоров’я і життя поставив на службу Україні. Але до тих, хто володіє українською, а нею нехтує — ні співчуття,
ні розуміння не може бути. І маємо їх спитати: якої України вони хочуть, з якою мовою?

Багато мовознавців, україністів говорить і пише, що питання мови — це питання державної безпеки, і мова — вищий дар спілкування людини, бо жодна інша істота її не має. Мова — це совість нації, без неї немає народу, як сонця — без сяйва і тепла. Вона — елемент миротворення.

Новий закон? Він викликав багато суперечок і непорозумінь. Але це питання завжди стояло досить гостро. І тому, що ми запізнились, тепер треба терпеливо і мудро затратити на його вирішення роки. І дуже треба! Бо спитаймо себе: чи пішли б зелені чоловічки і російські війська війною на Донбас і Крим, якби не прикривались захистом рускоязичних? Хіба мали б ми таку трагедію на рідній землі, тисячі загиблих, поранених, полонених, переселенців? Таку розруху і такі страждання?

Всі, вся українська нація, аналізуймо події, думаймо, слухаймо, вирішуймо, як нам бути, кого підтримувати, за кого голосувати. Кажуть, що народ має право все вирішувати. Але він нарешті повинен прокинутися. І не слухати тих, хто більше і голосніше кричить і нарікає, хто робить діло, творить цілісну, розумну, дружелюбну українську націю. «Нашей огромности боятся все», — сказав Путін на зустрічі з працівниками Лебединського гірничо-збагачувального комбінату у липні 2017 року.

Наче отрутою вразили ці слова,
І прийшла відповідь на всі страшні здогадки,
Так ось у чому ця жорстокість зла —
Сепаратизм, і бандитизм, і безпорядки.
У хворій голові одного нелюда в Росії
Живуть «огромности», яких бояться всі.
Не знає він, що каже заповідь Великого Месії:
«Любити ближнього, як самого себе».
Не знає заповідей, що повчають: «Не вбий»,
«Не пожадай ніякого добра, що є у твого ближнього».
А він прийшов у наш квітучий мирний край,
Вбиває ніби названого брата, навіть російськомовного.
Йому «огромностей» замало тих, що має,
А треба крові, страху, що орда ця ширить світом.
Чому кордони людськості загарбник цей ламає?
І в світ не йде з любов’ю, миром і привітом?
Тож має люд протистояти цьому злу,
Тій жадобі, якою вбивці до безтями впились.
І припинить загарбницьку, підлу війну,
Щоб сльози й кров так рясно вже не лились.
У смерті і в труні ж кишень нема,
Не забере «огромностей» із цього світу.
Історія??? Яким його вона запам’ята,
Бо ж доведеться мати повинність і час для звіту.

Вождизм
Вождизм запанував над Україною,
А поряд стала манія величності.
І прагнуть нашу честь зробить руїною
Всі монстри із подобою величності.
В зміїні язики влилось шипіння люте
Бездарних і безжальних ворогів.
Із людських слів воно в гарчання перекуте,
І плавить мізки тим, хто досі не дозрів.
Усякі швілі, савченки і рабіновичі
Та й всі затяті, злобні держиморди
В своїм вождизмі та шаленій величі
Сягли уже дикунської, нелюдської подоби.
Не сила вже терпіти цих воникалів,
Як своїм гарчанням отруїли все навкруг.
«Они або вони» довіру завоникали
І довели до розчарувань й недуг.
А людям хочеться так віри і добра,
І миру, миру — все єство волає.
Через кого оцих дарів у нас нема?
Чому щоденно біль утрати серце крає?
Я, наче перли з глибини людського моря,
Збирає всі славетні, мужні чар-слова.
Про нашу мову — найріднішу, веселкову,
І як тернистою дорогю вона завжди ішла.
Як пробиралась крізь хащі і дикі дебри,
І крізь асфальт земно як росла,
Опорою ставала в час потреби,
І в час страждань розрадою була.
Яка ж могутня і відважна моя мова,
Яка незламна — на баскім коні.
Перемагає яничар на всіх дорогах,
Земні пагони пускає і на зрубаному пні.
І нині, в час таких великих зламів
Тримає меч свій теж напоготові.
Застерігає меншовартісних всіх зайдів,
Що дух і прапор наш є жовто-блаватові.
Не біймось ніяких горе-чужаків,
Бо вже піднялись духом до правди і свободи.
Ми вириваємось з когорти меншобідняків
І прагнем миру і добра, як всі народи.
20.02.2018 р.

Ганна МИХАЛЕВИЧ.