Головна Особистості А хто любить свій край і кохає, той до нього здаля повертає…

А хто любить свій край і кохає, той до нього здаля повертає…

29
0

Що довше я живу на світі, тим більше переконуюся, що життя людське дуже непередбачуване. Ми живемо, не знаючи, що приготувала нам доля, які події очікують. Приклад такого повороту — моя життєва історія.

Уже кілька років поспіль багато людей знають мене як поетесу Марічку Дзвінку (Марія Сіра). Я є членом Асоціації письменників України та Міжнародного літературно-мистецького товариства “Світанкові обрії”, нагороджена Дипломом за високу поетичну майстерність на Всеукраїнському поетичному конкурсі-фестивалі християнських письменників (2016 р., м. Львів).

Народилася і проживаю у Львові. Перші вірші написала у десятилітньому віці. І хоча маю фах економіста (закінчила Львівський державний університет ім. Івана Франка), моїм справжнім захопленням завжди було мистецтво у всіх його проявах — література, театр, музика, живопис.

Життя стрімко набирало обертів: заміжжя, сім’я, син, онуки. Згодом почала друкувати свої вірші у мережі інтернет, та несподівано отримала дуже багато схвальних відгуків від читачів. Так з’явилася моя перша поетична збірка “Співоча квітка” (2016 р.), яка цьогоріч перевидається уже втретє, з доповненням.

Два роки поспіль (2016-2017 рр.) я брала участь у літературному конкурсі ім. Леся Мартовича у м. Жовкві, на якому мої вірші і збірка “Співоча квітка” отримали нагороду. Це була радість зі сльозами щастя на очах, і безмежна вдячність Богові за долю, яка привела мене у цей благословенний Богом край. Адже саме Жовківщина є моєю батьківщиною, з діда-прадіда, по лінії мами Анни Дмитрівни (дівоче прізвище Шумило). Із мальовничого Монастирка родом моя бабуся Катерина Олексіївна Витрикуш. А дідусь Дмитро Степанович Шумило — зі сусіднього села Заглини, яке славиться цілющим джерелом.

Пам’ятаю, як я із мамою кілька разів приїжджала до дядька Миколи на Жовківщину… Його хата потопала у зеленому садку, де росли соковиті грушки, яблука, солодкі сливи. Він тужив за своєю єдиною донькою, яку у 16-річному віці вивезли до Німеччини. І лише через двадцять років зміг із нею зустрітись. Ті поїздки назавжди залишили слід у моєму серці. Найбільше запам’яталася церква, яка стояла на горі, навколишня природа, чудові краєвиди. А ще яскравим спомином дитинства були Різдвяні свята у Монастирку: кутя, пампухи, пироги, мариновані грибочки, різні смаколики. Село, що потопало у снігу, чисте морозяне повітря, шумні і веселі колядники у кожухах… Я їх чомусь побоювалася.

Пам’ятаю, під враженнями приїхала до Львова, записала побачене у зошит. На жаль, це не збереглося. Мама часто згадувала ті місця, де проходило її дитинство — той садочок у Монастирку, де вони разом із сестрою бігали, раділи життю, вишивали, співали пісні… Адже пізніше мій дідусь Дмитро купив землю на Рівненщині (там тоді дешево її продавали) і виїхав туди зі сім’єю. Усе життя моя мама підтримувала зв’язок із подругою дитинства Настею Рудик, яку енкаведисти заарештували “за зв’язок із бандерівцями” і вивезли до Сибіру на шість років. Ще мама розповідала, що мій прадід Степан і прапрадід Федір були дуже заможного роду, освіченими. Називають нашу родину “Федівськими”. У мого прадіда Степана було троє синів і дві доньки. В нашій родині є священики, вчителі, лікарі, юристи.

Пригадую, коли ми з мамою ходили до церкви у Монастирку, я звернула увагу на могилу Леся Мартовича, і, звісно, не могла навіть припустити, що через багато десятиліть доля приведе мене у рідне село як поетесу, переможницю Всеукраїнського конкурсу імені Л. Мартовича. Ніколи не забуду тих хвилин, коли побачила милі серцю місця, краєвиди, хатини, церкву, а ще — блакитнооких жовківчан. Такі ж очі, кольору неба, були у моєї мами. Найгарніші у світі…

Уже тринадцять років минуло, як упокоїлася у Бозі моя дорогенька мама, і більше тридцяти років немає дядька Миколи. За його могилою доглядає добра і мудра жінка Ольга Головенко, якій я дуже вдячна за приязнь і душевне спілкування.

Тож хочу низько вклонитися Богові, цій святій землі, моїм землякам за гостинність, щирість, любов до краси, за те, що шанують і примножують духовну культуру — найбільший скарб української нації.

Із поетичної збірки
“Співоча квітка” (2016 р.)

НЕ ЦУРАЙСЯ СВОГО РОДОВОДУ
Не цурайся свого родоводу,
Бо коріння — то сила народу.
Без коріння деревам не жити,
Без коріння зів’януть всі квіти.
Хто коріння свого не шанує,
Той по світу без сили мандрує.
Якщо хочеш людиною стати,
То потрібно багато пізнати:
Як твій рід на землі появився,
У яких він краях народився.
Мову рідну змагайся плекати,
Аби злим яничаром не стати.
Буде віра і предків культура
Оберегом народу і муром.
Бо живуть наші пращури здавна
На землі українській преславній,
А коріння сягає глибоко —
Глибиною у тисячі років.
Вирушають у вирій лелеки,
І дороги лежать їм далекі.
Та хто любить свій край і кохає,
Той до нього здаля повертає.
(15 лютого 2016 р.).

АНГЕЛ-ОХОРОНЕЦЬ
Тихо додолу свічка стікала.
Під образами Мати лежала.
Тими, що Богу палко молилась,
Долі і помочі дітям просила.
Біля Матусі рідні стояли,
Ласки у Бога для неї благали.
Ангели Маму за руку тримали,
В дальню дорогу Її проводжали.
Діти й онуки з нею прощались,
Без материнської ватри зостались,
Слова, що гріє, серця, що любить,
Щирістю, вірністю їх приголубить.
Були дітьми, а дорослими стали.
Вперше зі світом віч-на-віч предстали.
Зілля високе встелить стежину,
Ту, що до Мами вела у хатину.
“Мамо, добридень”, — вже не сказати,
Не обійняти, де б не шукати.
Тільки у сні усміхнулася Мама:
,,Ангелом добрим для рідних я стану.
Я не полишу і не покину
Свою дитину, милу родину.
Буду любов’ю вас рятувати
І на сторожі завжди стояти.
Ангелом білим, Ангелом мирним,
Ангелом добрим, сильним і вірним”.
(20 квітня 2005 р.)

МАМІ
Серед тисяч очей я шукаю
Рідні очі, що схожі на небо.
Так багато спитати я маю,
Так багато сказати ще треба.
Якби я мандрувала доволі
І планетою через століття —
Не побачу ніде і ніколи
Я очей найдорожчих блакитних.
У дорозі моїй невгасимо
Незабудками очі ясніють,
Обіймають любов’ю незримо,
Знають все і мене розуміють.
І якщо у Всевишнього брамах
Є сади, де Ангели край неба,
Найпрекрасніший Ангел мій — Мама,
Має очі, подібні до неба.
(17 грудня 2004 р.).