Головна Особистості Віддав життя за Україну

Віддав життя за Україну

84
0

Ніхто не забутий, ніщо не забуте… Традиційно цими словами розпочинають  заходи до скорботних дат минулих століть. Та, на превеликий жаль, Книга пам’яті Равщини цими днями поповнилася ще одним іменем новітнього Героя, Героя ХХІ століття.

Він був чиїмось сином, батьком, другом, коханим. Він про щось мріяв, до чогось стремів. Можливо, хтось згадає дріб’язкові конфлікти, але все це  ніщо, порівняно з вічністю, бо він віддав найдорожче — своє життя. І навряд чи думав, що його життя обірветься так раптово, далеко від рідного дому.

Попри перемир’я і домовленості, воїни гинуть,  підриваючись на закладених бойовиками мінах, потрапляючи в засідки… Війна таки триває…

Віталій Кравченко був капітаном, заступником командира 2-го механізованого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади. Він народився 18 травня 1976 року у місті Бурині Сумської області. За фахом — військовий. Закінчив Київський інститут сухопутних військ. На початку 2000-х років був миротворцем у Косово. Проходив військову службу, зокрема і у військовій частині у Раві-Руській. Останні 14 років тут і проживав. Після звільнення зі складу Збройних Сил України працював на Рава-Руському шпалопросочувальному заводі. У серпні 2014 року добровільно пішов воювати у зону АТО. Став командром ро-ти. Після року служби, у вересні 2015 року, Віталій Кравченко добровільно відмовився від демобілізації.

І згодом став заступником командира 2-го механізованого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади, зголосився продовжити службу.

Віталій Кравченко загинув 31 жовтня 2015 року поблизу Донецького аеропорту. Він підірвався на розтяжці разом з товаришем, львів’янином Володимиром Трушем. Зі своїм батальйоном боровся за Україну, стояв на сторожі волі та незалежності, заради нашої свободи віддав своє життя.

Для рідних та громади міста Рави-Руської загибель молодого Героя стала великим потрясінням і втратою. У пам’яті близьких і знайомих він назавжди залишиться світлою, щирою, вимогливою до себе і небайдужою до інших людиною.

До Народного дому у Раві-Руській попрощатися з загиблим Героєм  прийшли тисячі людей — місцеві мешканці, друзі, товариші по зброї, колеги, очільники району, молодь Равщини. Хресною дорогою з хоругвами труну з тілом Героя пронесли цетральною вулицею Рави, зупиняючись біля подвір’я, де мешкав Віталій, на площі Вічевій та у храмі св. Юрія. Чин похорону очолили місцеві священнослужителі. У всіх, хто був знайомий чи незнайомий з Героєм, лилися сльози, коли співали спочилому в Бозі "Вічну пам’ять". І навіть саме небо сумувало за новопредставленим, який приєднався до воїнів Господнього легіону.

Духовенство відслужило панахиду, опісля  на руках побратими винесли труну з тілом новітнього Героя  з храму, де поховали його на кладовищі поряд з дружиною, виконавши останню волю Віталія. Хай спочиває Герой з Богом.

У його житті іще стільки всього могло відбутися, але… вже не буде. Бо він віддав решту свого життя за усіх нас. Бо він затулив нас від війни своїм лицарським щитом і впав від удару підступного ворога. Його життєвим гаслом було: «Хто, як не ми?». І Віталій пішов на смерть, аби здобути нам волю… Він пішов, але ми не вправі його забути, забути усіх тих, хто здійнявся на небо і став до лав пантеону Героїв. Пам’ятаймо їх!

Тарас Кіндзерський, сусід:  "Віталій був унікальною людиною, і це можуть підтвердити усі равчани, які добре його знали. Він пройшов Майдан. Таку людину ще треба було пошукати. Він завжди допомагав. Ніколи ні в чому не відмовляв. До свого пасинка відносився дуже добре, як батько, можливо, краще, ніж рідний батько. У всьому допомагав, підтримував: і словом, і роботою".

Юрій Кожухар, підполковник резерву, демобілізований: "Я з Віталієм служив  у 29-му розвідбаті у мирний час, коли ще не було війни: у Старичах, у Рівному. Далі там, на сході (Луганська область, Донецька область). Я його знаю з лейтенанта, а він доріс до капітана. Взагалі він звільнився з лав армії. Але коли розпочалася війна, пішов добровільно зі мною. Мав звільнитися разом з нами 30 вересня. Але Віталій прийняв рішення залишитися ще на півроку. Написав рапорт до наступного указу Президента. Він не міг залишити роту, оскільки заміни не було. Не міг залишити Володимира, якого, на жаль, ми теж поховали. Попрощатися із ним приїхали хлопці не тільки з його роти, а з цілого батальйону. Віталій був душею будь-якого товариства. Його любили всі без винятку. Нестримний веселун, жартівник. Позивний його Гектор. Це велика людина для усього особового складу. Це важка втрата".

Отець-капелан: "Місто Рава-Руська сьогодні зібрало чисельно усіх, щоб попрощатися з людиною не тільки по росту, але й по духу, по патріотичності, з воїном Віталієм. Людині дається один раз життя. Його можна прожити дуже по-різному. Хтось – у щоденних тривогах, хтось —  у веселощах, хтось — у роздумах, як найбільше заробити грошей, а хтось це життя жертвує для інших. Ісус Христос говорить: "Що немає найбільшої ласки понад ту, коли людина віддає своє життя за своїх друзів". Таким Героєм  в очах кожного християнина є Віталій. Ще на Покрову ми разом молилися в Авдіївці, посвячували позиції і жартували, сміялися. А сьогодні ми теж говоримо, але наша мова є іншою. Спокійною, тихою. Тому що вона спрямована на те, аби задуматися. Чому воно так є? Хто може витерти сльози матерів, дружин, дітей, батьків —  чоловіки, батьки, діти яких загинули. Ті самі воїни і можуть їх витерти, принісши нам мир і спокій на Україну. Ті сльози можемо витерти ми, коли будемо пам’ятати своїми вчинками, заради чого гинуть ці справжні герої… Це не війна просто людей, це війна добра і зла, де зло хоче знищити і приспати нашу чуйність. Ми — сильні, ми — непереможні, тому що ми — єдині. Єдині в дусі і в любові до своєї матері-України. Сьогодні хочеться запитати у неї, матері-України: доки ще будуть падати зливні дощі материнських сліз, доки будуть гриміть прокльони вдів і сиріт. Може уже пора, щоб над Україною зійшло сонце. Сонце радості і миру, без тривоги, без смутку, де український воїн буде просто проходити навчання, а не гинути. Його не будуть привозити додому у домовині. І матері не будуть плакати над новими могилами. Здається, недавно ми завершили формувати могили тих, хто загинув у 40-50 роках. А сьогодні ми формуємо нові могили з новими написами і під одним і тим самим гаслом: «Слава Україні! Слава Героям!» Слава українським матерям, що цих Героїв породили і виховали. Слава дружинам, які мужньо чекають на своїх Героїв тут. Слава дітям, які можуть гордитися тими, хто зі зброєю в руках захищав свою Батьківщину. Звертаюся сьогодні до тих вояків, які тут є присутні так чисельно: ви є наша гордість, наша сила, слава. Ми за вас молимося і любимо вас".

Зоряна ГУМНИЦЬКА,

Євген ВЕГЕРА.