На схилі своїх літ моя баба стала незрячою. Пам’ятаю, я в дитинстві приходив до неї. Баба проживала на хуторі Фігурі, який знаходиться в селі Любелі Жовківського району Львівської області. Вона руками міряла мене, а я говорив: "Бабо, я вже такий великий, як ви». Баба мені розповідала, що її син Василь Фігура вбитий на фронті II світової війни і похований біля міста Кракова в Польщі.
Похоронну карточку вона зберігала в молитовнику, в кишені біля серця, все життя. Баба Єва не вірила в смерть сина, і виходила на дорогу дивитися, чи її Василь не їде, чи не йде з міста Жовкви. Очі видивилася, і стала незрячою.
Баба Єва згадувала про своє життя в передвоєнні і воєнні лихоліття. Коли євреї втікали від німців – фашистів, то знайома єврейка просила їх: «Єво, візьми нашу дочку, нехай росте з твоїми дівчатами, а після війни ми повернемось і заберемо». Але не повернулися…
Баба Єва бачила, як фашисти гнали шеренгами євреїв на розстріл — молоді красиві дівчата, хлопці і старші люди були.
Боляче і страшно було дивитися на ці жахи, цей терор — геноцид і голокост.
У 1970-ті роки моя мама працювала на роботі в ПМК на будівництві в Жовкві. Коли вони поїхали в кар’єр за піском, як екскаватор копав, набирав ковшем пісок, то сипались людські кості — він розкопав єврейські захоронення «Бабин яр» на Жовківщині. Старші люди пам’ятають місця, де фашисти розстрілювали і закопували євреїв.
У воєнні часи і пізніше в стодолі баби Єви була криївка, де переховувались бандерівці. Вихід із криївки був у дуплі старої липи. В них була радіостанція. А коли приходили КДБісти-НКВДисти (а баба Єва говорила просто «москалі») і хотіли робити обшук, облаву, то баба брала похоронку сина Василя Фігури і просила, плакала, кричала, що її син загинув на фронті. Такий вчиняла галас, крик, що «москалі» не витримували і виходили з подвір’я. Так вона відганяла радянських, комуністичних прислужників Сталіна, і зберегла життя українських патріотів, які зі зброєю в руках чинили опір радянській системі. А її сестру радянська влада вивезла до Сибіру.
Сестра баби писала: «Єво, вишли мені того лушпиння з бульби, бо вмираємо з голоду». І баба Єва висилала в Сибір своїй сестрі посилки сухарів. Вона ще замолоду стала вдовою. Важко працювала селянка на своїх земельних ділянках, тримали багато худоби, коней, мали сільськогосподарський інвентар. Все радянська влада забрала в колгосп, змушувала людей писати заяви про вступ до нього. Хто опирався, не хотів, того непощадно били. Люди боялися тому, що вночі була влада бандерівців, а вдень — радянська. Працювали люди в колгоспах за трудодні, за мізерну плату. Я сам пам’ятаю, як ми сім’єю, рвали льон… Це цілий процес усю осінь. Потім здавала мама прядиво; буряк, картоплю збирали. Це було кілька десятиліть. А коли радянська влада розпалась, хто забрав все колгоспне майно? Простий люд? Ні!
Люди від цієї рабської праці не стали багаті, а втратили здоров’я. Сказала одна бабця, що за 40 років праці в колгоспі має мізерну пенсію…
Відійшла у вічність моя баба Єва, яка все своє життя робила добро, працювала, жила правдою. Своїми добрими справами гармонізувала життєвий простір. Вона ніколи не втрачала зв’язку з небом і притягувала, укривала ним своїх дітей і оточуючих людей.
Василь ГУЛЬГУН, м. Жовква.
