Зустріч Нового року, мабуть, для кожного – подія особлива. У різних компаніях, з найвибагливішими атрибутами та сервісом стола, вона зводиться до одного: у час, коли маленька стрілка годинника невпинно наближатиметься до дванадцятої години, – підняти келих шампанського за рік, шо минув, та за прихід нового.
Утім у цьогорічне святкування, погодьтеся, були внесені певні корективи. Таку позицію зайняла чимала аудиторія телеглядачів. Скажу відверто: вперше, відколи маю змогу зустрічати Новий рік біля екрана телевізора (так, до слова, робить переважна більшість громадян не тільки України), проігнорував виступ президента. Прикро, боляче і образливо від самої думки про те, що, як представник народу, суспільства, не зміг дивитися, слухати Гаранта Конституції. Бо були на те причини. Вагомі підстави, які може збагнути кожен, хто в курсі останніх подій в державі і, насамперед, у Києві. Не личить першій особі країни не чути, не бачити, ігнорувати думку свого народу, вдавати, ніби нічого не сталося, ні, тим паче, вітати з чарівною посмішкою і розповідати про досягнення, яких, це зрозуміло кожному свідомому громадянинові, не було.
Цього вечора у кімнаті, завдячуючи телевізору, витав дух Майдану. Отримати естетичне задоволення від перебігу подій на головній площі столиці дозволив 24-й канал. Пряма трансляція з Києва, із Майдану Незалежності, створила незабутні враження.
Сотні тисяч твоїх співвітчизників разом виконують гімн держави. Хіба ще десь почуєш таке? Хіба не закарбується воно у пам’яті? Це тут, біля екрана телевізора такі відчуття, а що творилося в душах, серцях тих, хто був безпосереднім учасником?
І це тільки частина з усього, що довелось відчути, сприйняти. Щасливі, усміхнені обличчя людей з Галичини, Полісся, Київщини, Донбасу.., з усіх куточків країни створювали особливу атмосферу, від якої ставало, тепло, затишно і гордо. За те, що належиш до спільноти, назва якій – Український народ. За те, що належиш до нації, яка може постояти за себе і показати всьому світові, що вартує кращого і готова відстоювати свої інтереси до останку.
Позаяк пишу ці рядки напередодні Різдва, маю акцентувати і на тій частині мистецького дійства, що презентовано з майданівської сцени. Своєрідний, дещо особливий вертеп, де у дусі часу герої набули інших ознак та ролей, у виконанні артистів-аматорів, якими стали депутати, активісти, нагадав про різдвяний час, запросив до коляди.
Дарма, що не всі знали ці різдвяні пісні, вони їх чули, вони пройнялися їх суттю і збагнули, що це гімн нашої віри та звитяги.
Дванадцята година – місток з одного року в інший. Прокладений без промови президента. Зате з радістю, з особливим піднесенням, а, отже, – з вірою в світле, краще майбутнє. У те, на яке заслуговуємо. І починається воно з острова Свободи – з Євромайдану.
Ярослав Глутковський.
