У житті кожної людини завжди знайдеться місце для подвигу, подвигу великому або маленькому, але в кожному разі значного тому, кому ти допоміг. Подвиг в моєму розумінні – це в чомусь жертвування себе заради чужого життя. Наше життя – це найцінніше, що нам дано, і воно у нас одне, тому ми зобов’язані прожити його гідно. Людина народжується для того, щоб зробити багато хорошого і потрібного, щоб залишити свій, хай навіть невеликий слід, слід в історії свого краю.
Хтось бажає зробити відкриття, хтось покращити буття інших і це буде слід в історії Батьківщини. А хтось – щоденно виконує свою небезпечну роботу, кожного разу йдучи на вахту, розуміючи, що, можливо, востаннє… Нещодавня трагедія, яка сталася на Грибовицькому сміттєзвалищі ,змушує замислитися над сенсом життя, збагнути його суть. Мученицьки загинули ще так молоді хлопці. Їм би ще жити та творити… Минуло 40 днів із дня трагічної загибелі…
У свій час Богдан, Андрій та Юрій теж, як ми з вами, мріяли, намагалися щось змінити у суспільстві, відстоювали свою точку зору, і, попри все, допомагали, як могли, рятували щоденно чиїсь життя чи господарства. Вони достойно прожили свій, але дуже короткий, відведенний волею Господа вік.
30 травня Львівський гарнізон втратив трьох відданих своїй справі та Україні співробітників. Виконуючи професійний обов’язок на злощасному полігоні, загинули: 32-річний старший лейтенант служби цивільного захисту, начальник караулу ДПРЧ-17 м. Жовкви – Андрій Вненкевич, 28-річний капітан служби цивільного захисту, начальник ДПРП-48 м. Рави-Руської – Юрій Рудий та 27-річний сержант служби цивільного захисту, пожежний-рятівник ДПРЧ-17 м. Жовкви – Богдан Юнко.
Необхідно щось змінювати…
Андрій Вненкевич усе своє свідоме життя присвятив улюбленому заняттю – пожежно-рятувальній справі. Ставши курсантом Львівського державного університету безпеки життєдіяльності, служив у Львівському гарнізоні в 17-й пожежній частині м. Жовкви. У шкільні роки хотів бути і музикантом (професійно навчався гри на гітарі), і каратистом, і футболістом. Завжди намагався бути лідером у всьому. Ставши дорослим, повністю віддавався улюбленій роботі. Будував плани і на політичному поприщі. Він нікого і нічого не боявся, те що думав – говорив прямо, без фальші, будучи головою громадської ради при Жовківській РДА, волонтером «Допомога армії України», депутатом Жовківської міської ради, членом громадської ради при Жовківській поліції та ін. «Чому я маю боятися – моя совість чиста. Я хочу щось змінити, а мене з усіх сторін пресують». Найзаповітніша мрія Андрія так і не здійснилася, адже він мріяв виростити, виховати добрими, у дусі християнському, своїх синів Дмитра та Дениса.
До легіону Господніх ангелів долучився найкращий син, чоловік, турботливий батько, професіонал своєї справи, справжній офіцер, активний громадянин, який своє життя присвятив служінню Батьківщині.
Радість – у праці
Що потрібно людині, аби вона могла сказати: я щаслива! Очевидно, передусім, треба, щоб була робота до душі, яка приносила б задоволення і радість, щоб усім єством відчувати – те, що ти робиш, необхідне людям і суспільству. А ще створити затишок і щастя у своїй сім’ї. І герой моєї розповіді був щасливий.
Капітан служби цивільного захисту, начальник ДПРП-48 Головного управління ДСНС України у Львівській області Юрій Миколайович Рудий був кваліфікованим керівником, вірним товаришем та хорошим сім’янином. Разом з дружиною Олесею виховували прекрасних доньок Магдалину та Світлану-Дарину. Поважав батьків, брав приклад для себе з батька. Юрій був справжнім професіоналом високого ґатунку, довкола якого гуртувалися підлеглі, колеги, товариші, знайомі та просто звичайні пересічні жителі Равщини. Він пройшов шлях від курсанта до керівника пожежно-рятувального підрозділу. За будь-яких обставин знаходив добрі слова підтримки, тим, хто сумнівався – дати вірну пораду. Усім, кому потрібна була допомога, він старався допомогти, незважаючи на регалії. Він мріяв станцювати вальс на випускному своєї Магдалинки. Але… Улюблена робота, якій він присвячував майже весь час, не дала здійснити цієї мрії. І не тільки цієї. Ще багато чого доброго міг би виконати, досягти більших висот у своїй кар’єрі Юрій. Він був та залишиться прикладом не одному поколінню пожежно-рятувального братства.
Розпочате доводив до завершення
Цей скромний, зовсім непримітний хлопчина, з дитинства мріяв стати ветеринаром. Йому подобалося лікувати домашніх тваринок. Щоліта, приїжджаючи до дідуся в село Рату, Богданчик лікував усіх домашніх улюбленців. Будучи ще школярем, старався бути чесним і справедливим, завжди відстоював свою позицію. Вступивши у виш, намагався полюбити свою професію. І в дійсності він став профі, так як велику частину свого життя Богдан Юнко присвятив пожежно-рятувальній справі. При ліквідації пожеж, загорянь працював сміливо й рішуче, виявляючи розумну ініціативу. Користувався великою повагою в колективі. Мріяв добитися від вищого керівництва частини поваги звичайних рядових людей, щоб вряди-годи враховувалися їхні інтереси. «Якщо мене звільнять з роботи за мою позицію, то я піду з гордо піднятою головою, а ні, як вівця. І буду відстоювати свою думку: бо таких простих пожежників треба теж поважати і цінувати. Наша робота є надзвичайно важкою. Ні один керівник не полізе в пекло, як ми, прості пожежники». Був простим, звичайним чоловіком. Надзвичайно любив своїх батьків, особливо маму – Олександру Федорівну, а до виважених думок батька Юрія завжди прислухався. Обожнював дружину Іринку та донечку Настю. За своє коротке життя Богдан встиг зробити чимало доброго та корисного. Свою мрію таки реалізував, щоправда не так, якби хотілося. Ставши сім’янином, завів чимале домашнє господарство. Він встигав усюди: і мамі добре слово сказати та допомогти, на роботі викластися наповну, дружину потішити, побавитися з Настусею і приглядіти за домашніми улюбленицями. Звичайно, він хотів прожити достойне життя і постарітися зі своєю коханою Іринкою. Але…
Не дивлячись на те, що робота рятувальників пов’язана з ризиком, ніхто не готовий до втрати своїх рідних, колег, товаришів. Я іноді задаюся запитанням: «Чи могли вони, ці, ще так юні, хлопці відступити? Чи могли не робити того, що зробили, і зберегти собі життя?». Мабуть, могли. Могли тимчасово відступити. Але про це ніхто навіть не подумав. Це були люди з підвищеним почуттям відповідальності, люди, які дали присягу. Вони ясно усвідомлювали небезпеку, але, як справжні воїни, не шкодували себе, хоча двом із них не було і тридцяти. Я знаю, що пожежний – це не просто професія, це вміння вчасно прийти на допомогу, співчувати, відчувати біль і співпереживати людям, які опинилися у вогні. Цьому не можна навчитися, з цим треба народитися. Тому я схиляюся перед щоденним подвигом таких людей, захоплююся їх безмежною мужністю.
У цей чорний для Жовківщини день ми втратили трьох побратимів, трьох то-варишів, трьох справжніх професіоналів, котрі були віддані своїй справі. Низько схиляємо голови перед їх мужністю. Вічна пам’ять загиблим героям-рятівникам!
Зоряна ГУМНИЦЬКА.
