Час нестримно віддаляє нас від подій минулого, спонукає до переосмислення власного життя, змушує кожного поринути в історію своєї родини. Замислитися над звершеним…
Ця розповідь про Степана Михайловича Глюза, одного з колишніх вояків УПА, патріота, людини, яка з юних літ безмежно любила свою Україну і впродовж воєнного лихоліття (до речі, йому було лишень 15 років) боронила, мріючи про її незалежність…
За часів визвольної боротьби такі, як він, змушені були змінювати свої справжні прізвища та імена, бо при більшовицькому тоталітарному режимі їх вважали «зрадниками», «націоналістами». Вони переховувались та воювали у лісах і криївках, не бачились з батьками, дружинами та дітьми, відбували покарання та помирали. І все заради Батьківщини.
Важко сьогодні віднайти всіх героїв тих часів, на жаль, роки потроху вивітрюють з пам’яті численні події, епізоди, імена…
Народився Степан Михайлович Глюз 1928 р. у с. Сокіл Куликівського району. Сім’я була заможна. Мали і господарство, і поле. Змалечку дітей привчали до праці, до відданості рідній землі. Коли розпочалася війна, малолітній Степан, не задумуючись, вступив до лав УПА. Був зв’язковим. Удень допомагав батькам по господарству, а ввечері носив передачі воїнам. Але «доброзичливці» примітили малолітнього, як він раз у раз бігав у ліс, та ще й у вечірній час. Так його і пов’язали, засадивши в тюрму на Лонського у Львові. Майже рік невимовних тортур та знущань загартували Степана. Таких, як він, було чимало. Але не кожен зміг живим вийти з тих «пекельних» стін. Далі чекала довга дорога у Сибір, Норильськ. Там він відбув вісім років каторги. «Влітку ще можна було якось триматися, а от зима – дошкуляла сильно, — пригадує розповіді батька син Василь. – Часто в бараках такі, як він хлопчаки, хворіли, а то й помирали. Зими були дуже суворі. Їсти хотілося дуже. Усе думав, чи буде колись та година, що повернеться додому, щоб тут, удома, поїсти досхочу».
У 58-му повернувся Степан Михайлович на рідні терени. Щоправда, не в своє рідне село, а до друзів у с. Боянець. Там знайшов свою другу половинку. Одружився. Виховав п’ятеро діток. Дочекався дев'ятьох онуків та одного правнука. 35 років пропрацював в Деревні на лісопильні. Загартований змалку, він ніколи не нарікав на долю. Своїх дітей теж навчав жити по правді, згідно з Божими законами. Степана Михайловича життя було непростим, але в пам’яті він залишиться людиною, патріотом своєї Батьківщини. Адже найкращі свої роки віддав за праве діло, за свідомі переконання, за нашу незалежність.
У день 8 лютого 2016 року його серце перестало битися. Відійшла у вічність світла та добра душа. Ще багато чого хотілося зробити, чим поділитися, чого навчити. Але не судилося. Попрощатися та віддати данину шани спочилому у Бозі Степану Михайловичу прийшло чимало односельчан, рідних. Також із району прибули радник голови ради з питань роботи рад і земельних питань Василь Пущинський та керівник Всеукраїнського братства воїнів УПА Жовківського району Григорій Хавунка, висловивши скорботній родині щире співчуття від себе особисто та від очільників району. Відспівавши панахиду, поховали Степана Глюза на місцевому цвинтарі біля дружини. Вічна пам’ять славному сину України, хай земля буде пухом…
Сьогодні ми схиляємо у скорботі голови над могилами відомих і невідомих воїнів УПА і Новітніх героїв. Як і 75 років тому, так і сьогодні, в цю страшну війну із тим самим окупантом, «старшим братом», втягнуто багато молодих юнаків та юнок, багато пішло з життя, так і не пізнавши його смаку, даруючи себе Батьківщині. Вони намагалися і сьогодні намагаються використати історичний шанс і вибороти незалежність України. Так завжди діяли патріоти свого краю, свого народу, прагнучи уберегти свій народ від асиміляції, рабського приниження, національної ганьби, колоніального ярма. Головне, щоб ми не забували про мужніх та сміливих вояків, пам’ятали про героїчну смерть кожного з них… Адже попри усі історичні уроки ми маємо залишатись державою, що здатна побороти труднощі й творити свій інформаційний простір та новий український світ.
Зоряна Гумницька.
