Чомусь в Україні так уже повелося, що про інвалідів згадують дуже рідко. Взимку, коли весь цивілізований світ ставиться із розумінням до такої людської біди, як неповносправні громадяни, натомість у нас з’являються лише поодинокі матеріали, сюжети у газетах, на радіо та телебаченні, присвячені життю хворих. І поступово ця проблема відходить у тінь.
Лише на 23-му році Незалежності України президент П. Порошенко підписав Закон «Про захист інвалідів та кримінальну відповідальність за дискримінацію неповносправних громадян України» і призначив уповноваженого у захисті прав інвалідів. Політика, яка проводиться у світі щодо інвалідів — це результат розвитку цивілізованого світу впродовж останніх кількасот років. Однак існують такі чинники, які негативно впливають на взаємини між суспільством та інвалідом, а це — зневага, невігластво, ігнорування, дискримінація, забобони, залякування. Вони породжують стереотип неповноцінності та замкнутості у людей-інвалідів.
Упродовж часу еволюція державної політики щодо догляду за інвалідами пройшла певний прогресивний шлях: від догляду за неповносправними в державних закладах – до сприяння у здобутті освіти дітьми та дорослими з проблемою інвалідності та реабілітації людей, що отримали інвалідність внаслідок виробничих травм, на військових навчаннях, на фронті та під час військових дій у зоні АТО. Раніше після ІІ Світової війни та війни в Афганістані, а сьогодні, внаслідок АТО такі концепції, як інтеграція, адаптація інвалідів у нормальному житті стають на перший план розвитку та втілення їх у державних програмах і постановах щодо допомоги особам-інвалідам. До того ж почали враховувати і тісний зв'язок між обмеженнями, які на собі відчуває неповносправний громадянин та характером й структурою оточуючих, а також ставленням здорових людей до інвалідів.
Права інвалідів є предметом пильної уваги з боку Організації Об’єднаних Націй — була прийнята Всесвітня програма дій відносно інвалідів Генеральною Асамблеєю ООН. У ній задекларовані права інвалідів на рівні з іншими громадянами, права на рівноцінне ставлення та покращення умов життя у результаті економічного і соціального розвитку. Однак, чомусь ця програма не враховується українськими можновладцями від найвищого до найнижчого рангу. Хіба держава не має ніякого стосунку до українських інвалідів, і чи в ХХІ столітті наше право на достойне в Україні життя – це лише міф? Розумію цю проблему, як ніхто інший, адже сам є інвалідом. Тому душа болить вдвічі більше.
Неповносправному не так просто жити в нашому суспільстві, важко адаптуватися у побуті, реабілітуватися, знайти якесь діло, влаштуватися на роботу. Я практично існую, виживаючи на інвалідну пенсію ще з дитинства. А це всього 949 грн. на місяць, хоча й робочого стажу в мене — 24 роки. Інвалідність – це біль індивіда, а не біль нашого суспільства, в ці грудневі дні хочу нагадати, щоб наші можновладці звернули увагу на нерозв’язані проблеми людей з фізичними вадами.
Василь Гульгун, інвалід з дитинства.
