Історична багатогранність Жовківського краю має чимало цікавих та яскравих сторінок, проте багато з них досі невідомі для загалу та займають місце на полицях архівних бюро. Сьогодні кожен з нас воліє вивчати рідні місця, хоче знати історію своєї великої і маленької Батьківщини. І одну з таких історичних картинок ми вирішили вималювати на шпальтах газети "Відродження", зазирнувши у минуле на прикладі історико-краєзнавчого нарису с. Туринки.
Перші поселенці в сучасних межах туринки: їх походження, побут, вірування
Природний ландшафт Львівщини остаточно сформувався у четвертинному геологічному періоді. Саме тоді мережа річок, рослинний і тваринний світ набули вигляду, який відомий нам сьогодні. Визначальну роль у формуванні рельєфу мало поширення льодовика з боку Скандинавії, південна границя якого в межах Львівщини орієнтовно проходила по лінії Хирів – Рудки – Городок – Івано-Франкове (Янів) – Жовква – Туринка – Сокаль. Внаслідок руху льодовика сформувалась гряда Розточчя, яка простяглась приблизно на 190 км від Львова до польського містечка Красьнік. Ця гряда унікальна тим, що є частиною Головного Європейського Вододілу між басейнами Балтійського та Чорного морів.
Перші поселенці на території Туринки з'явились у період бронзового віку (кінець XV, початок XІ ст.ст. до н.е.). Це були племена тщинецької культури, котрі населяли північно-західну Україну, південь Білорусі та північний схід Польщі (назва походить від села Тшцінєц на північному сході Польщі, де ця культура вперше була відкрита і описана). Випадкові знахідки матеріальних фрагментів тщинецької культури й сьогодні трапляються в межиріччі Желдчанки та Свині – невеличких річок, що впадають в Західний Буг, в урочищах “За горбом”, “На доріжці”, а також на присілках “Нивки” та “Руда”. Носії цієї культури засновували поселення площею 0,5-1,5 га, в межах яких споруджували до 20 жител, які, в залежності від умов, могли бути або наземними, або частково заглибленими в землю (напівземлянки). В поселеннях, як правило, домінувала правильна вулична забудова, коли житла розміщувались одним або двома паралельними рядами. Основними будівельними матеріалами служили дерево та глина. Дерев'яний каркас житла споруджувався із круглих стовбурів, необхідної довжини та діаметру. Стіни, як правило, обшивались тесаними колодами або товстими дошками. Часто конструкцію стін доповнювала глиняна обмазка та плетіння з лози. Підлога вимощувалась глиняними вальками, з них же споруджувались печі.
Згадані племена займались землеробством, скотарством, рибальством, полюванням. Благо, природні умови цьому сприяли. Обробіток землі здійснювався з допомогою мотиг, виготовлених із рогів оленя або плоских каменів. У поліських торфяниках неодноразово знаходили дерев'яні рала і плуги, що дає змогу припустити факт використання тяглових тварин (очевидно волів) при обробітку землі. Наявність у місцях поселень тщинецької культури великої кількості крем'яних сокир наводить на думку, що в землеробстві переважала підсічна система. Серед зернових культур найбільшу питому частку становив ячмінь, який в умовах південного Полісся завдяки досить короткому періоду вегетації (40-50 днів) давав задовільні урожаї, особливо на попелищах, які були основою підсічного землеробства. Культивувались також пшениця та просо, хоч і в значно менших об'ємах. Для збирання врожаю застосовувались суцільно-крем'яні серпи, характерні для епохи ранньої бронзи – їх рештки виявлені майже в усіх відомих поселеннях тщинецької культури. Зерно розтирали на примітивних кам'яних зернотерках. У поселеннях утримували велику та дрібну рогату худобу, а також свиней та коней. Для домашніх тварин споруджували примітивні загорожі поряд із житлом. У зимовий період худобу підгодовували заготовленим влітку сіном та соломою.
Поховання племен епохи бронзи представлені в умовах Малого Полісся (до цього природно-географічного регіону належить і Туринка) грунтовими могильниками та курганними захороненнями. Кістяки покійників орієнтовані головою в напрямі сходу або заходу. Їх тіла посипали червоною вохрою, яка символізувала кров, вогонь, сонце, життя. З цього можна зробити деякі висновки щодо світогляду та вірувань цих племен. У деяких похованнях виявлені сліди кремації покійників, що вказує на їх поклоніння культу сонця і вогню. Ці люди вірили в потойбічне життя, в магічну здатність вогню переносити душі померлих у потойбічний світ. Із культом сонця пов'язані його символічні зображення у вигляді кола з хрестом всередині на ритуальному посуді.
Складним і не до кінця з'ясованим залишається питання суспільних відносин в середовищі племен тщинецької культури. Існування патріархального устрою підтверджується наявністю в могильниках чоловіків різної кількості і якості предметів побуту, а також різна величина надмогильних курганів. Залишки одного з них збереглись у Туринці неподалік церкви. Судячи з його розмірів (діам. основи близько 30 м., висота – 1,3 м), там поховано чоловіка – представника тодішньої знаті.
На зміну епосі бронзи прийшла епоха заліза. Перехідний період між цими епохами в умовах Малого Полісся був доволі тривалий і розтягнувся в часі з кінця ІХ до середини VII ст. до н. е. Наші предки пробували виплавляли залізо з бурих залізняків, а також з озерних та болотних руд. Годі й говорити, що перші спроби не мали успіху, оскільки для успішного протікання технологічного процесу виплавки заліза потрібна була дуже висока температура (1528 градусів за Цельсієм). Це стало можливим лише після того, як люди навчились підвищувати температуру плавлення руди при нагнітанні повітря спеціальними пристроями (міхами). Таким чином, повністю технологія сиродутного процесу виплавки заліза у Східній Європі була відпрацьована десь у VIII ст. до н.е. З цією метою будували спеціальні печі, в яких залізну руду спочатку розігрівали до 1100-1350 градусів за Цельсієм, а потім, при допомозі міхів, доводили її до температури плавлення. Внаслідок цих процесів, в печі утворювався тістоподібний згусток заліза вагою 1-8 кг, так звана “криця”, яку потім ущільнювали методом багаторазового проковування, внаслідок чого метал звільнявся від зайвих шлаків. Кричне залізо було низької якості, однак ковалі поступово вчились доводити його до потрібних кондицій. В околицях Туринки такого типу залізоплавильне виробництво було досить поширеним, про що свідчать залишки залізних шлаків в урочищах “Застав”, “На доріжці”, “Червона нива” та на присілку “Руда” (назва говорить сама за себе). До речі, цей присілок цікавий ще й тим, що на його території виявлена група археологічних пам”яток, що являються результатом взаємопроникнення культур скіфського періоду та культур, що представляють західні лужицько-поморські етноси.
З удосконаленням знарядь праці, розвитком продуктивних сил, відбувалися зміни й у світогляді людей – вони стали виокремлювати божества, що, на їх переконання, патронували певні галузі господарства – землеробство, скотарство, мисливство тощо. Щоб задобрювати своїх покровителів, люди час від часу влаштовували ритуали жертвоприношення, приурочені, як правило, до певних свят. Місце, де відбувався ритуал жертвоприношення, називалось “требником”, воно вважалось священним. Жертовні дари, зазвичай, спалювали, оскільки при посередництві вогню вони нібито мали б бути доставлені за призначенням. Тут же встановлювався дерев'яний або кам'яний “ідол” – сакральна фігура, яка символізувала те чи інше божество і була покликана захищати поселення від демонів та злих духів. Згодом за цими фігурами закріпилась стійка народна назва – “баба”. Однак християнські постулати вимагали, щоб язичницькі ідоли були замінені на християнські символи — хрести. Та слов'яни не поспішали розлучатись з “бабами”, оскільки їх руйнування чи осквернення вважалось важким гріхом. Тому з часом наші пращури проявили притаманну їм мудрість та поміркованість і виробили компромісне правило, яке діяло впродовж доволі тривалого історичного періоду і влаштовувало всіх: хрести встановлювали там, де їм належить – на місці колишніх “требників”, а “баб” переносили на околиці і встановлювали, зазвичай, при шляхах. Саме з цих часів бере свій початок малозрозумілий для багатьох вислів: “буду цілувати бабу”, або “буду цілуватись з бабою” – так інколи фігурально висловлюються ті, хто має намір вперше відвідати незнайоме місто чи село. З ритуальними і сакральними об'єктами пов'язані народні назви певних частин села: “Вохідня” – територія, через яку пролягав шлях (вхід) до святилища; на “Бабінцях”, без сумніву, колись стояла “баба”; щодо походження назви “Руда”, пояснення дано вище. Доволі складно з'ясувати витоки назви урочища “Стаї”. Аналог цього слова зустрічається в гуцульському діалекті, де ним іменують літнє житло пастухів на високогірних полонинах. Не виключено, що й в околицях Туринки місцеві пастухи колись споруджували тимчасове житло (“стаї”), аби доглядати на віддалених пасовищах свою худобу. Зрештою розповсюджене у сучасній розмовній мові слово “стайня” так чи інакше пов'язане з утриманням худоби.
Володимир Великий, Іван Великий.
