В умовах нинішніх воєнних протистоянь із нашим агресивним північним сусідом на сході України, де, захищаючи державний суверенітет, віддають своє життя кращі сини українського народу, роль історичних визвольних змагань, а тим більше окремих постатей минулого – борців за визволення України, набуває особливого, історично значущого осмислення. Саме нині, в умовах нашої здобутої державності і розв’язаної московським загарбником проти нашої молодої держави війни, ми можемо реально, наглядно оцінити той величезний, героїчний і жертовний внесок наших минулих поколінь у боротьбі за незалежність з тим же, що і нині, ненаситним московсько-імперським ворогом.
У цьому безкомпромісному, принциповому і жертовному ставленні до ворожих зазіхань московського агресора на нашу Батьківщину, наглядним, а для наших поколінь і виховним, прикладом є постать Петра Дужого.
Його дитячі і юнацькі роки проходили в селі Карові саме в хвилю національного піднесення, імпульс якому задав у селі, ще починаючи з 19 ст., композитор і громадський діяч отець Віктор Матюк. Узявши на свої плечі ту хвилю національного відродження, цілий ряд прогресивних діячів села активно включились у його культурний розвиток. Активізація «Просвіти», діяльність ще започаткованого В. Матюком сільського хору, театральний гурток і ціла низка інших культурних заходів, серед яких і спорудження надмогильного пам’ятника Віктору Матюку, а також активізація національно-визвольного руху під проводом ОУН – такою була загальна суспільно-політична атмосфера, в дусі якої ріс і формував свій патріотичний світогляд Петро Дужий.
Народився Петро Дужий 7 червня 1916 року в багатодітній селянській родині. З шести років став учнем сільської школи. Згодом, підготувавши екстерном програму першого і другого гімназійних класів і здавши їх у Рава-Руській гімназії, став у 1930 році її учнем третього класу. У 1932 році разом із старшими учнями гімназії був прийнятий у підпільну організацію Юнацтва ОУН, де проходив ґрунтовну підготовку з різних навчальних і політичних дисциплін – це і знайомлення з українською літературою і культурою в цілому, і аналіз суспільно-політичного стану в краю, і міжнародні політичні події.Також тут вивчали психологію, криміналістику, засади конспірації й інші знання, потрібні для підпільної боротьби. Уже 1934 року був уперше заарештований польською поліцією і засланий до тюрми «Бригідки» за участь у масових акціях. Вийшовши звідти, незадовго був арештований вдруге. У 1937 році закінчив Львівську гімназію і восени став студентом Академії Закордонної Торгівлі у Львові. Та вже у 1938 році – знову «Бригідки». Вирвавшись звідти, у 1939 році його знову схоплює польська поліція, щоб відправити в «Березу Картузьку», але на той час німецькі воєнні дії перешкодили. Уже такі часті арешти засвідчують нам про надзвичайно активну працю і боротьбу на національно-визвольнім фронті та нескорений і наполегливий характер Петра Дужого.
Після входу в Галичину червоної армії, Петро Дужий переїздить на Холмщину, працюючи там в освітніх структурах. У 1941 році був зачислений у похідну групу членів ОУН, яка мала виконувати найвідповідальніші завдання, а серед них – проголошення Акту державності в Києві. Але група була затримана німцями і перевезена в тюрму на Лонського у Львові. Та, якимось чином звільнившись, Петро Дужий, перейшовши уже у підпілля, був залучений до праці в Головній Організаційній реферантурі ОУН з обов’язками інструктора. В травні 1942 року став заступником крайового провідника ОУН на південних землях України і організаційним референтом. Улітку 1943 року переїздить у райони відомого з історії повстанського руху, Холодноярщини, організовуючи загони УПА. Але і там його схопили німецькі служби. Двічі втікав невдало, а третій раз, коли везли в крематорій на страту, таки втекти вдалося.
Восени 1944 року прийнятий у склад Головного Проводу ОУН на пост референта пропаганди і головного редактора часопису ОУН «Ідея і Чин». Також був секретарем Президії Головної Визвольної Ради, працював у головному штабі УПА, був редактором журналу «Повстанець».
У 1945 році загазований НКВДистами у криївці, в селі Дев’ятники, ув’язнений і засуджений військовим трибуналом до кари смерті. Та доля і тут була прихильною до нього. Смертна кара тоді в союзі була відмінена, і покарання замінили на 20 років ув’язнення. Почався новий етап тортури і наруги в таборах Сибіру, Колими, Мордовії.
У 1960 році, на вимогу деяких західних держав, Петра Дужого звільнили і поселили під строгий контроль у Запоріжжі. Згодом повернувся до Львова. Незважаючи на постійний контроль, шпигування, Петро Дужий у післятабірний період продовжує свою культурно-просвітницьку, організаційну діяльність, яку широко розгорнув після здобуття Україною незалежності.
Окрім цього, Петро Дужий займався і літературною діяльністю, публіцистикою. У 1980 році в Австралії виходить його поетична збірка «Розкуте слово», у 1996-97рр. – книга «Степан Бандера – символ нації», у двох частинах. 1997 року світ побачила книга "За яку Україну боровся Степан Бандера?" та «Генерал Тарас Чупринка»(нариси про Романа Шухевича – головного командира УПА), а також низка його спогадів, нарисів, оповідань.
За такими короткими у статті повідомленнями про окремі дати, пересування теренами України, зміни обов’язків і становищ в структурах ОУН УПА можна собі тільки уявити, яка велика діяльність за цим криється – це безперервна, безкомпромісна титанічна праця в атмосфері постійної внутрішньої напруги, постійного звідусіль чигання смертельної небезпеки.
Таким був життєвий шлях великого борця за незалежність України – тривожний, тернистий – але героїчний. Відійшов у інший світ 24 жовтня 1997 року. Вклонімся його пам’яті!.
У сьогоднішній час зміни парадигми суспільного ладу в Україні, впливу неосмисленої або хибно осмисленої укра-їнцями глобалізації, дикого ринку, де всі людські цінності затьмарені ідеологією споживацтва, дуже важливою є виховати в молодих поколіннях цього істинно високого, людського почуття – патріотизму. Як переосмислити цю нинішню споживацьку ідеологію в ідею патріотизму? Поставити у наріжний камінь своєї чи суспільної свідомості потребу жити для України, для розбудови її державності, жертвуючи не тільки працею і матеріальними благами, але і, при критичній потребі, власним життям? Таких героїчних прикладів у минулому і у сьогоднішній війні маємо вже немало, але вони ще недостатньо високо піднесені, ідейно осмислені суспільством. Кожний такий героїчний поступ мав би прививатись у душах молодих поколінь , як найвища цінність, як святість. Сім’я, школа, церква – це ті громадські і державні інститути, яким історичною долею призначено формування високого громадянства. За нинішніх цивілізаційних здобутків до цього долучаються ще і засоби масової інформації. Але за іронією долі, саме вони мають найбільший вплив на суспільство: на сім’ю, школу і церкву в тому числі. І в цьому наша найбільша проблема. В сім’ях присутній медійний, віртуальний, часто не патріотичний виховник, в освітніх структурах – протирічиве сприйняття історії, в церкві….. Але як визначити поняття української церкви, коли в Україні безліч сект, різні конфесії, серед яких і такі, що скрито, чи відкрито вороже ставляться до Української держави. А скажіть: де, на яких Богослужіннях (окрім панахид на повстанських могилах) можна почути тему про Україну. А згадаймо часи, коли УГКЦ очолював митрополит Андрей Шептицький: в багатьох розписах церков появилися історичні постаті України як церковні, так і світські. Це саме той момент, коли у вірян-українців почало зароджуватись почуття власної національної гідності. (Тема української церкви вимагає окремої, розлогої статті, громадських дискусій). А яку роль нині відіграють церкви в Україні, підпорядковані московському патріархату? Озброївшись доктриною «Русского мира», вони, виконуючи настанови Кремля, не визнають, заперечують не тільки проукраїнські конфесії, а й існування самої України. А частина нашого суспільства, в тому числі і в с. Карові, у своїй наївній вірі і із забобонним страхом піддаються таким впливам, не усвідомлюючи, що за тією догматично-ритуальною помпезністю, за проголошеннями біблійних істин, видніє не лик Господній, а скривається агресивний, хижацький привид «Русского мира», який віками зазіхає на Україну, на її знищення. Така наша реальна дійсність.
То ж як виховати патріотизм у духовно розчленованому суспільстві, в умовах зневіри до вищих державотворчих ідеалів, затьмарених корупційно-бандитськими вчинками, починаючи з найвищих владних чинів і до низьких, місцевих, в умовах не налагодженого державного господарювання і хаотичного шукання працездатним населенням якихось засобів існування? Як представити ті високі ідеали борців, наприклад, діяльність Петра Дужого, як необхідні умови для існування і розвитку держави? Держава є. За цю державність нині знову покладають голови кращі сини українського народу. А далі що?… Моральний і духовний ідеал Петра Дужого – це ідеал і сучасного українця, ідеал без-компромісного борця за свободу України і за найвищі людські цінності не тільки у воєнному протистоянні в минулому і нині на сході України, але і безкомпромісного внутрісуспільного борця за ті ж цінності – це вимітання всіх злодійських, корупційних, антидержавних проявів на всіх щаблях влади, стати при державному кермі, і чесно, самовіддано розбудовувати державу. Саме таким має бути сучасний молодий українець, українка.
Це ідеологія нашого національного буття!
Степан ІВАСЕЙКО.
