Моя бабуня Параскевія Гульгун — з роду Троць. Дід Іван Гульгун був старшим від баби на 20 років, і в них було восьмеро дітей. Проживали вони в селі Куляві, неподалік Жовкви. Після закінчення війни радянська влада закріплювалась на теренах Західної України. Як згадувала бабуня, «москалі» (таких слів, як кагебісти, енкаведисти ніхто з простих селян не знав) оточували села, робили облави, заарештовували людей, «відстрілювали» повстанців-бандерівців.
Під час чергового рейду, на початку березня 1946 року, «москаль» заліз на горище хати, де саме в цей час переховувався дід Іван, і вистрелив у нього. Скинувши діда вниз на землю, на очах моєї бабуні та дітей заколов його штиком. Тіло «москалі» кинули на підводу і повезли до сільради. З’ясувавши, що Іван Гульгун — не повстанець, відвезли назад і залишили на подвір’ї. Якби хтось сказав, що дід — бандерівець, то б вивезли на Сибір або розстріляли всіх.
Через кілька днів два “москалі” з автоматами погнали бабу записуватися до колгоспу. В приміщенні школи «москаль» взяв бабу за руку і поставив підпис, бо вона сказала, що не вміє писати, і її відпустили. А тих, хто опирався, били, чимало людей вивезли на Сибір, розстріляли..
Корови, коні, господарські будівлі, сільськогосподарський реманент забрали в колгосп. Бабуня згадувала, як “москалі” знущались над українцями: штиками кололи людей, кидали вибухівки в криївки, де перебували бандерівці…
Однак, попри усе, бабуня, розповідаючи про жахіття, ніколи не проклинала “москалів”. А її знайома Анна Максимівна розповіла про свої шкільні роки в селі Хитрейках. Коли помер Сталін, дітей вчителі вивели на «лінійку». Директор школи особисто бив дітей палкою по ногах, змушуючи в такий спосіб плакати за тодішнім вождем.
Спогади записав Василь ГУЛЬГУН,
м. Жовква.
