З початку кризи зі Сходу виїжджали переважно патріотичні активісти, які першими відчули загрозу від «народної» влади. Але, з активізацією АТО, тікати довелося усім. Чимало східняків були змушеніполишити своє житло, аби не стати випадковою жертвою у зоні бойових дій.
Війна виганяє жителів Сходу України з рідних місць. У кого є можливість, вирушають до родичів і знайомих, виїжджають із районів бойових дій, рятуючи себе та свої сім’ї. Біженців зі східних областей можна знайти в усіх регіонах України.
На сьогоднішній день побільшало біженців із Луганської та Донецької областей, які приїжджають до Львова. Приватники стараються своїми силами, з власної волі, власним коштом утримувати біженців. Активно долучились і жовківчани. Вони з глибоким співчуттям і розумінням поставилися до людей, котрі полишили свої домівки й без пожитків приїхали з надією знайти тут не лише прихисток, дах над головою, а й роботу, школи та садочки для своїх дітей, медичну допомогу – все необхідне для повноцінного життя. Про враження від побаченого й пережитого дізнавались ми у самих переселенців.
Олена Василенко вже тиждень, як приїхала, можна сказати втекла з Луганська й перебуває в таборі «Росинка». Цей прихисток їй разом із сином Сашком і ще двом матерям з діточками тимчасово надала жовківська влада.
Пані Олена народилася в Росії (Приморський край, м. Владивосток). До трирічного віку перебувала разом з батьками там. Далі переїхала жити у Луганськ до бабусі. Вона ніколи не думала, що колесо долі повернеться так. До останнього вірила та надіялась, що усе зміниться, і не тільки вона у це вірила. Усі надіялись. Але… Олена теж сподівалася на мирне вирішення ситуації: «Але, коли після перемир’я почалася активна фаза воєнних дій, коли виє сирена, коли дуже низько над головою пролітає літак, десь поруч падають гранати, що аж земля здригається, і ти біжиш, ховаєшся — це дуже страшно. Потрібно було кудись виїжджати. Ми звернулися на гарячу лінію відділення Луганського МНС. Дуже багато було вагань — їхати чи ні. Самі батьки уже казали: беріть дітей і рятуйтеся».
Запитую, чи не боялися їхати сюди. «Ні. Адже ми нормальні люди, свідомі українці, ми — єдина країна. Немає тут бандерів з рогами і хвостами чи щось таке подібне. Дуже сподівалися, що нас нормально зустрінуть і поставляться з розумінням. Сьогодні ми живемо в таборі «Росинка», нам створили райські умови як для дітей, так і для нас».
За професією пані Олена вчитель української мови та літератури, а також англійської мови. На даний час перебуває у відпустці по догляду за дитиною. Щоправда, підробляла, наповнюючи новинами сайт міста Луганська.
Перебуваючи тут, разом із ще двома біженками Яною Ждановою й Вікторією Мацнєвою та їхніми дітьми Софійкою, Максимком й Данилком намагаються бути чимось корисними. Чи хтось із них міг собі уявити ще рік тому, що будуть тут у Львові? «Так, — ділиться Олена в розмові, — я мріяла, коли моє дитя підросте, що поїду сюди відпочивати. Це такий сумний поворот долі, але водночас і шанс почати тут нове і щасливе життя. На сьогодні ми задоволені тим, що маємо. Це як відпочинок на курорті – наші дітки дихають свіжим теплим повітрям, природа чудова, усі необхідні речі для існування ми маємо. А більшого людині, мабуть, і не треба».
Зоряна ГУМНИЦЬКА.
P.S. За тими подіями, які сьогодні відбуваються на Сході України, коли щоденно гине багато наших воїнів, мир та спокій тільки сниться. Але, надіємось, що найближчим часом таки у нас запанує спокій, і всі, хто втік із гарячих точок, повернуться до своїх домівок.
