Головна Свято Хай святиться ім’я Твоє Мамо

Хай святиться ім’я Твоє Мамо

13
0

У моїй свідомості, чи то пак, уяві, давно вимальовувався задум – написати про Матір. Зарисовку, портретний нарис, роздуми-спогади, байдуже, лиш би розмірковувати над сутністю, статусом, роллю, врешті-решт подвигом Матері. Чи тоді, коли ще я була підлітком (і як у кожної дитини в такому віці не складалися, як мені тоді здавалося, стосунки із матір’ю), чи тоді, як мене Бог ощасливив заміжжям, і у мені почали згасати гордовиті «бісики» юнацького авантюризму, натомість з’явилася терпимість і велика відповідальність перед новою, чистою сторінкою життя – материнством.

Але тепер, коли діти уже дорослі й у вічність відійшли батьки, слово «мама» набрало якогось особливого значення. Це, як щовесни бігти до вишні в садку і щоразу дивуватись, що знову зацвіла, милуватись її красою. Але одного разу сталось – вона всохла… Хтось скаже, що вічного нічого нема, і що ось – уже свіжі пагони просяться до весни коло зісохлого стовбура. Але вона, твоя вишня – відцвіла…

У дитинстві матері не вистачало. Вона допізна гнула спину на безмежному лані чи на фермі… А ночі – за голубцями, варениками, борщами, вишиванням… Усе вміла, все встигала. Як то? – не зрозуміти нам, нинішнім. І це я не лише про свою матір. Кожен, хто прочитає, зі мною погодиться і в образі моєї матері впізнає свою. Старі уже в сорок років, але водночас сильні, здорові, хоч зі зморшками, але несказанно красиві. І то образ «рядянської жінки», яка оре, сіє, білить, пере, шиє… І все вручну, і все з піснею… І той залізний плуг життя, і той важкий віз материнства тягнули, як могли, як уміли. І борозни були рівні, поле засіяне, а віз – наповнений добрим врожаєм. Спасибі вам, наші невтомні матері, живі і мертві і…ненароджені.

Я не кажу, що нинішнім матерям легше, мовляв, і гроші держава виділяє, і соціальні програми діють. Але якоїсь нитки, як на мене, у тому клубочку бракує. Якогось простого, мені здається, живого спілкування. Ні, не у всіх матерів, не у всіх сім’ях – боронь, Боже. Але загальна тенденція прослідковується. Зв’язок уже не живий, а мобільний, реальність – віртуальна. Результат – відомий. Діти – безмовні риби, які з душами безневинного синього кита викидаються на берег нашої байдужості.

Ці свої роздуми я би означила таким жанром, як соціально-поетичний нарис. Скажете, такого не існує. Може, як і багато чого у цьому світі. Але яким би терміном ми не означили свої «Роздуми про Матір», і в якій формі не виклали б на папері (у прозі чи у вірші), аби з душею, аби з вірою у серці, аби з твердим переконанням.

Щодо віршів, то їх було багато і різних. Одним із перших запам’ятався віршований твір, написаний мною у двадцять років. Я виконувала редакційне завдання в сусідньому селі Забір’ї (працювала в районній газеті «Нове життя») і, повертаючись додому пішки полями, розмірковувала над тим, як почуває себе моя колега, юна дівчина, у якої просто одного дня не стало мами. Я собі навіть уявити не могла: як то? І мої роздуми вилилися у поетичні рядки. Потім були і інші, присвячені мамі… (Див. стор. 10 ред).

Пригадую, як ми вдвох пасли корів за селом. Мама вишивала мені сорочку – ті квіти були такі правдоподібні, живі. Ще кілька хрестиків – і усі недоспані за сорочкою ночі будуть лише спогадом. Лише на мить мати залишила сорочку. Чиясь корова пережувала усе. Як ми довго обидві плакали за вишиванкою, немов за чимось рідним і назавжди втраченим. Ось така історія, пов’язана з моїм дитинством і з мамою.

Сьогодні пишуться вірші про Вселенських Матерів, чиї сини відвойовують мир, чиї діти гинуть від бомб і снарядів. Людство наче спостерігає, чим усе закінчиться. Байдужість не має жалю, вона не знає кордонів.

Над світом знову буяє весна. Вона відчувається у всьому, як і війна. Шкода, що це слово теж жіночого роду. І навіть свято Матері у травні – символічне. Я не прибічник закликати усіх і кожного – не забути цього дня привітати матір. Я, озираючись у минуле, з висоти прожитих п’ятдесят, наспівую слова старої пісні із кінофільму про миттєвість людського буття. Є поряд Мати і ти – дитина, дарма, що і у тебе діти, може, й онуки є. Спілкуйся, люби, допомагай. Мине весна, глянеш, а вишня всохла…

Галина ЯЦКІВ, с. Гійче.