155 років тому, коли народився Кирило Трильовський (6 травня 1864 року), галичани щойно вчилися називати себе українцями. Назагал вони були ще русинами, «тірольцями сходу», вірними підданцями австрійського цісаря. Але завдяки тодішнім громадським діячам на галицьких теренах швидко відбувався невпинний процес національного самоусвідомлення. До перетворення Галичини на справжній український П’ємонт немало долучився і коломийський адвокат Кирило Трильовський – засновник пожежно-руханкового товариства з промовистою назвою «Сiч».
Кирило Трильовський, очевидно, мусів володіти, окрім організаторського хисту та наполегливості, ще й неабиякою харизмою. Інакше як йому, синові священика та юристові за фахом, вдалося би переконати покутян i гуцулів, що вони – справжні козаки. I домогтися того, щоби через 125 років після зруйнування Запорозької Січі малиновий козацький прапор знову замайорів – тепер уже в сотнях «Січей» на Галичині.
…Створювати спортивні товариства у тогочасній Центрально-Східній Європі було, якщо так можна сказати, модно. Чехи, поляки, хорвати та словенці в Австро-Угорщині могли вільно організовуватися у такі спільноти. І на Галичині у той час також уже були власне українські спортивні товариства – так звані “Соколи”, утворені на зразок організацій чеської молоді. Але ці молодіжні спілки були суто спортивними. До того ж «соколята» орієнтувалися виключно на студентську молодь, адже для селян і робітників спорт і фізична культура були малозрозумілими речима. І ще одне – «Соколами» опікувалася Українська національно-демократична партія.
Трильовському, членові «конкурентної» і більш лівої та революційної партії – Русько-Української радикальної, залежало на тому, щоби вдихнути у новий молодіжний рух військово-патріотичну ідею. Кращого способу, як взяти за зовнішні атрибути новоствореного товариства славні лицарсько-демократичні козацькі традиції та звичаї, годі було придумати.
Звичайно, у статуті «Сiчi» довелося записати, що це лише пожежно-руханкове товариство, інакше його не затвердив би цісарський намісник. I хоча справді, «січовики» часами гасили пожежі, але боротьба з вогнем і заняття спортом не були для них, як засвідчив подальший хід подій, найважливішими. Наступне утворення на основі цих товариств парамілітарної організації Українських Січових Стрільців продемонструвало справжній пріоритет у діяльності «Січей».
Перше січове товариство 36-річний Кирило Триловський створив у селі Завалля (тепер – Снятинського району Івано-Франківської області) 5 травня 1900 року, ніби приурочивши до свого дня народження. Відтоді у покутських і гуцульських селах стали звичними вправи «січовиків» і «січовичок» під маршову музику з топiрцями. Січові свята, на які збиралися тисячі українців, справляли на очевидців неабияке враження. Скажімо, польська Gazeta Narodowa зі страхом писала, що “недалеко Заболотова збираються хлопи по ночах i вправляються сокирами”.
«Новітнє гайдамацтво», як охрестили рух січовиків польські дідичі й урядовці, наелектрезувало владу. Почалися прискіпування й навіть арешти «січовиків» з того приводу, що вони буцімто готують повстання. 1904 року Кирила Трильовського також заарештували i засудили до 6 тижнів ув’язнення. Але суд у Відні зменшив кару до 8 днів. Відомий випадок, коли 18-рiчного «січовика» кинули на кілька діб за ґрати лише за капелюх з вишитими на ньому Шевченковими словами «Борітеся – поборете».
Січовий рух став нестримним. На Гуцульщині у сiчових малинових «лентах» горяни в неділі та свята ходили до церкви. Траплялося, коли помирав старий гуцул, то казав покласти ту «ленту» до себе у гріб. За ті 14 років, які проіснувала «Січ», кількість її осередків на Галичині зросла майже до тисячі. Чимало глядачів збиралося на великі Січові свята, під час яких «січовики» та «січовички» в народних строях, оперезані «лентами» в один такт виконували вільноручні вправи та «вежі»: хлопці вправлялися з топірцями, а дівчата – з хустинами. А поява кінних загонів із малиновими прапорами створювала ілюзію повернення козацтва…
Останнє таке велелюдне дійство відбулося у Львові 28 червня 1914 року, коли там проходив Краєвий Здвиг «Січей», «Соколів», «Сiчових стрільців» і «Пласту», присвячений 100-рiччю Тараса Шевченка. На жаль, це свято закінчилося достроково. Саме під час цих урочистостей, на яких був присутній австрійський намісник Галичини Вітовт Коритовський, стало відомо, що в Сараєвому вбили ерцгерцога Фердинанда. Свято припинили.
Бо потім була війна.
…Кирило Трильовський після поразки ЗУНР разом iз бригадами УГА перетнув Збруч i зупинився у Вінниці. Але там довго не затримався – подався на Закарпаття, а потім – у Відень. З еміграції Трильовський повернувся 1927 року. Оселився на Коломийщині, де працював адвокатом. Важким ударом для нього став прихід на Західну Україну радянських військ. Хворого 75-рiчного чоловіка викликали на допити в НКВД. 1941 року Кирило Трильовський помер.
Його прах покоїться в Коломиї.
