На Західній Україні лютували московські окупанти. Озвірілі кати палили міста і села, забирали й вбивали людей. Не минула трагедія і наше село Задвір`я, що у Буському районі. Багато його мешканців стали жертвами більшовицького терору. До їх рук потрапила і моя родина. Коли б розповісти про все, що довелося пережити, перетерпіти нам – велика книга б вийшла.
У той час, 1944 року мій батько Михайло Салабай, татів брат Степан і двоюрідні брати Петро і Олег входили до лав Української Повстанської Армії. Мені тоді було десять років. Згадується така подія. Була глуха ніч. На нашому подвір`ї зібралося багато повстанців. Хлопці, як соколи, що збиралися в далеку дорогу до Карпат. З цієї мандрівки брат Олег не повернувся. Пропав безвісти.
Восени 1945 року в Задвір`ї стояло велике військо. Червоні кати не спали, а слідкували. Одного дня, коли ми малі бігали, бавилися в саду, почули постріли. Скоро спалахнула пожежа, почали горіти будинки, господарські будівлі. Їх підпалювали енкаведисти, щоб з криївок виманити повстанців. Серед них були і мій батько, вуйко Степан і брат Петро. Вони не здалися, відстрілювалися, як могли. На жаль, врятуватися їм не вдалося. Щоб не опинитися в руках катів живими, повстанці останні кулі пустили в себе. Коли бій закінчився, енкаведисти повиносили повстанців біля тину викопали яму і як-небудь їх поскидали та закопали.
Уже вночі, коли червоні звірі покинули наше село, повстанці, які вижили, викопали тіла мого батька, вуйка та брата і перевезли на кладовище. Спокою ми не мали ніякого. Маму з малими дітьми виганяли до лісу: «…иді бандеровка в лєс…». А жителів попереджали, якщо хтось допоможе, то постраждає.
У 1947 році нас, шестеро дітей разом з мамою забрали, посадили в товарні вагони і повезли в Сибір. Найстаршому брату було 14 років, а найменшому – 2. Повезли в Кемеровську область. По дорозі помер братик Ярослав від скарлатини. Старший брат Богдан помер у 56 році. Нас залишилося четверо.
Дуже важко нам жилося в Сибірі, були теж знущання, холодрига, голод, але з часом усе змінилося і навіть ми малі уже були звикли. Час, як то кажуть, лікує рани. Минули роки, я виросла вийшла заміж, народила дітей . Дуже хотілося повернутися додому. У 66-му ми з чоловіком та дітьми повернулися на Україну, до Жовкви.
Мама наша померла ще досить молодою, у 1978 році, так і не доче-кавшись незалежної України. Я таки дочекалася вільної держави, за яку віддали життя моя родина й інші родини з нашого села. Вічна їм слава і пам`ять!
Надія ВЕГА.
На світлині: пані Надія у товаристві найдорожчих її серцю людей у день свого ювілею – брата та свата.
