Серед мислячих людей часто виникає запитання: “Що врятує світ від загибелі?” На це риторичне запитання кожен має свою відповідь. І чомусь найчастіше чуєш фразу: ”Лише краса врятує світ”..
Та людина, якій довелось у своєму житті зустрітись із великими труднощами, з якими вона сама не могла впоратися, якби не добрі люди, що прийшли їй на допомогу, скаже: “Світ врятує доброта. Так, доброта — безкорислива, милосердна, щира і жертовна»… А ще додам: без Божого благословення, без любові до ближнього, добра справа не здійсненна. Так, лише Господь Бог надихає нас на добрі справи, які можна назвати щоденним подвигом. Сам Ісус Христос, омиваючи ноги своїм соратникам, подав нам яскравий приклад безкорисливого служіння людям. Здійснивши добру справу для свого ближнього, ти відчуваєш радість. Чому? Бо ти пере-
міг своє егоїстичне “я”, ти подарував людині часточку свого душевного тепла, підтримав у важку хвилину. Може, дехто скептично відреагує на мої слова, бо при доброму здоров`ї та гарній зарплаті життя не висуває таких проблем. Коли ж людина залишається без здоров`я, маючи на прожиток лише 2 тисячі гривень, яких має вистачити не лише на продукти, а ще й на дорогі ліки, без яких хвора людина не може прожити, а тим часом дім потребує ремонту. Прийшла зима — треба дещо прикупити з одягу та взуття… А що залишається на харчі?… Така людина нікому не розповідає, чим снідала і чим буде вечеряти. Таких, як я, в нашій країні — мільйони. А тому я реально дивлюсь і оцінюю сьогоднішнє становище — ще не прийшов той Мойсей, щоб наша країна стала щасливою та багатою. Ми всі живемо надією, що колись і на нашій вулиці буде свято.
А тепер — про головне. Чому раптом я захотіла на сторінках нашої районки порушити таке непросте, питання? Та тому, що я, інвалід-візочниця, зробила у своїй квартирі ремонт. Хто дізнавався про мої наміри, обережно застерігали мене: ”Що ви! У вашому становищі таке затівати — це подвиг!“ Так, подвиг, тільки не мій, а тих людей, які оточують мене, які замінюють мені мої руки і ноги…
Основну роботу виконали майстри, отримали своє і пішли, а скільки ще недоробок залишилось! Найбільша частка роботи припала на руки двох соцпрацівниць Оксани Богіри та Оксани Маліни. Це зовсім не входило у їхній службовий обов’язок — це був прояв їхньої Доброї Волі, яка керувалася добрим і безкорисливим серцем. Вони мили, шкребли, лакували і фарбували. Вони не залишили мене серед того безладу наодинці. Вони не дали мені впасти у відчай від моєї безпорадності, за що я їм безмежно вдячна.
Раптом робота в квартирі зупинилася на тому етапі, коли майже все було закінчено. Я виявила, що паркет пошкоджений деревним жуком — короїдом — два метри підлоги з’їдено до трухи… І до моєї хати прийшла ще одна добра людина — Петро Шкрамко. Він поїхав до Львова, закупив паркет, постелив натомість пошкодженого і поциклював… А про оплату своєї роботи не захотів і говорити…
І завершальним акордом цієї благочинної акції став ремонт мого пандусу, тієї доріжки, яка дає мені можливість виходити у світ, між люди.
Молодий хлопець, та вже добрий майстер із села Сопошина, Василь Ях поїхав до Львова, закупив потрібні матеріали і, відриваючись від своєї основної роботи, за кілька днів змінив мій розбитий пандус до невпізнанності. І я хочу подякувати не тільки Василькові, але і його батькам, які виховали такого сина — добру, милосердну, співчутливу дитину.
А спонсором мого ремонту став земляк із Житомирщини, який виріс у бідній сімї, без батька, який знає, що таке біда — а сьогодні він вчений зі світовим ім’ям — професор Анатолій Леонідович Васильчук.
Мушу визнати, що міська влада в особі В. Ю. Поповича теж не залишилася осторонь — внесла грошову лепту, адже допомога інваліду була їхнім прямим обов’язком.
Я живу у світі людської Доброти, а це спонукає мене до певних роздумів та висновку. А відтак, бажаю всім щастя і хочу завершити свою розповідь ось таким віршем:
Є особливий тип людей —
Це сіль землі святої…
Зігріють вас теплом грудей
Серед біди крутої.
І, ніби сонце, в лютий час
Заглянуть в мою хату —
Дарують душу, як алмаз,
І чисту , і багату.
І горе те на двох, на трьох
Розіб’ють на шматочки —
І чорна хмара тих тривог
Ховається в куточки.
Святі і щедрі, як земля,
І серце їх, і руки…
Хай небо їх благословля,
І їх дітей, і внуків!
Хай сповниться завіт такий:
Щоб доброму їх роду
В країні нашій навіки
Не було переводу!
Ольга БУДНІКОВА,
м. Дубляни
