На Львівщині 29 липня 1865 року народився чи не найвидатніший українець 20 століття. Боярським титулом удостоїв вихідців із Шептиць, що на Самбірщині, ще князь Лев, син Данила Галицького (1284 р.). Шептицьких обирали львівськими, галицькими, перемишльськими, київськими єпископами, і вони збудували у Львові собор св. Юрія.
Монастир виявився для Андрея «затісним». Завдяки освіті, невичерпній енергії й аристократичному походженню та можливостями жертвувати своїми чималими статками він робив швидкий поступ: священик, ігумен монастиря, доктор права, філософії, теології, єпископ Станіславський, Митрополит Галицький і Львівський, сенатор австро-угорського парламенту.
Андрей Шептицький намагався забезпечити селян землею: заснував для них земельний банк, закупив кілька маєтків. Власний будинок віддав під шпиталь медикам-українцям, подарував певну суму грошей на придбання закордонного медобладнання. Бідних людей усіх національностей тут лікували безплатно, а доглядали їх сестри (медсестри), що закінчили курси при духовній семінарії. Значну суму подарував сирітським будинкам.
Заснував єдину у східних церквах Богословську академію, Науковий інститут, збудував чотири школи, дві духовні семінарії, фінансував навчання молоді, збудував видавництва, друкарні і заснував «Просвіту» і «Пласт».
Митрополит Андрей Шептицький бачив, що серед українського народу постало багато монаших покликань. Здебільшого серед простого люду виникали малі молитовні групи. Блаженнійший ними заопікувався і почав надавати їм відповідного монашого характеру. Діючи як добрий пастир, він бажав відновити східну монашу традицію, у якій таке духовне прагнення народу до молитви могло реалізуватися. З цих обставин і зародився Святопокровський жіночий монастир Студійського Уставу.
Митрополит заопікувався гуртком побожних дівчат у селі Якторів, передав для монастиря родинні маєтності. Брат Митрополита й ігумен Свято-Успенської лаври о. Климентій Шептицький піклувався цією спільнотою; у 1924 р. на свято Покрови Пресвятої Богородиці було освячено монастир монахинь Студійського Уставу. Монаша родина швидко зростала, звідусіль прибували побожні дівчата, що бажали посвятити себе на службу Богові. Сестри провадили духовно-просвітницьку роботу, відкрили декілька сиротинців, працювали удитячих садках, з молоддю у читальні, організували різні гуртки, доглядали за хворими. Згодом вже сестри вели велике господарство: обробляли поля, доглядали тварин, працювали у кравецькій, ткацькій, вишивальній майстернях.
Після воскресіння Церкви студійська чернеча родина дістала змогу вільно розвиватись. Сестри займаються літературною діяльністю, при монастрирі діє перша в Україні християнська школа.
Сестри за східним звичаєм називають себе монахинями. Подібно як монахи давньої Руси-України, дотримуються у житті Уставу св. Теодора Студита.
2014 року виповнилось 90 років від того пам’ятного дня, коли сестри-монахині почали молитись з часословів, октоїха і мінеї монашою родиною. Студійське монашество розвивається, працює в Господньому винограднику на благо Церкви, на благо України та її народу.
У нашій історії достойна і славна та епоха, що її творив наш великий духовний Учитель. Творив своїм добром серцем і щедрою душею.
З. САДОВСЬКА, вчитель християнської етики.
