І в радості, і в горі…
Зазвичай українські родини сьогодні переймаються, де взяти гроші для сім’ї і як дати дітям добру освіту. За щоденними турботами в батьків інколи немає часу навіть піднести голову, щоб просто обернутися і подивитися: а чи може бути по-іншому? Як живуть інші сімейства? Чи можемо ми за прикладами інших покращити стосунки у власних домівках? І що таке щаслива сім’я?
Ці питання дуже важливі. Кожен, хто створив свою сім’ю, хоче, щоб вона була щаслива і забезпечена усім необхідним. У чому виражається для кожного з нас це слово щастя? Кожен по-різному буде його трактувати. Бо люди різні і думки різні. Зазвичай, без взаємної поваги годі й говорити про щасливу сім’ю. А щодо проблем, то зрозуміло, що без них, мабуть, у жодній сім’ї не обходиться. У когось вони більш глобальні, в інших — більш матеріальні…
Я вирішила на сторінках інформвісника поділитися розповіддю про одну родину. Молоду сім’ю Кучмів із Жовкви я вважаю, по-своєму щасливою. Та й вони такої думки про себе. Хоча проблем там — тільки встигай вирішувати…
У родині Уляни брат — інвалід із дитинства. Батьки все роблять для того, аби їхнім дітям було якнайкраще, комфортніше. Уляна ще з малечку навчилася шанувати сімейні цінності. Тому і не дивно, що їх поставила на перше місце і в своїй сім’ї, коли постукала в двері її дому біда.
… Будучи ще студенткою, Уляна часто заходила до своєї подруги, з якою в той час ділила житло, на роботу. Та, свого часу, працювала касиром в одному із супермаркетів м. Львова. Випадково там зустріла Петра, тепер свого чоловіка.
Його ввічливість, галантність, наполегливість покорили її. Разом вони уже 14 років. Виховують трьох донечок-принцес: Юлію, Марічку і «маленького хвостика», так лагідно називають Надійку. Із розповіді молодої жінки розумію, що Петро був не просто головою сімейства, за ним вона почувалася, як за кам’яною стіною, бо мала і підтримку, і пораду. Але, мабуть, життя кожного випробовує на міцність. Так і сім’ю Кучмів три роки тому фатальний випадок теж поставив перед вибором. Чи витримають вони, чи зламаються?
Згодом Уляна скаже: “Оце, що з нами сталося, мабуть, треба сприймати в світлі Божого провидіння. Тому, що під час усіх тих випробувань я відчувала Божу присутність, опіку і допомогу. Було безліч таких випадків, де дійсно діяла Божа рука. Зараз лікуватися це є дуже важко. Та, мабуть, в усі часи це було нелегко”.
Три роки тому в молодого чоловіка стався обширний інсульт, до того ж у стовбурі. Лікарі не давали жодних шансів на життя. У Петра не працював ні один орган. На третій день після консиліуму лікарі сказали молодій жінці, що вона має дати згоду на відключення його від штучного апарату дихання. Марно підтримувати, з цього нічого не буде. Він не живе, живуть апарати, до яких він підключений…
Уляна пригадує коли їй це сказали, вона твердо відповіла: “Незважаючи ні нащо, він буде таки жити”. Сьогодні їй здається, що то не вона говорила тоді, а Святий Дух говорив за неї. Адже через дві години після того, як вона мала дати згоду на відключення, чоловік прийшов до тями. Це було дивом…
Стійкості і витривалості цій тендітній жіночці, можна сказати, ще дитині, можна тільки позаздрити. Не кожен чоловік, витримує хвору жінку. А тут жінка, заради блага своєї сім’ї, витримує усе. Не нарікаючи, долаючи день за днем. Підтримуючи і роблячи усе, аби поставити свого коханого на ноги.
Уляна з Петром пройшли багато складних моментів. Нині ліва сторона у нього відновилася повністю. Над правою ще треба працювати. Як каже Уляна, усе тільки з Божою допомогою і підтримкою. І вона вірить, її Петро буде ходити і повноцінно говорити. Це, звичайно, станеться не нині. Можливо, через роки, але воно станеться…
Звичайно, у скрутну годину Уляні допомагали не тільки рідні, а й чужі, небайдужі до їхнього горя, люди. Левова частка турбот лягла тоді на батьків Уляни. Пані Ольга разом з чоловіком замінила своїм онукам на довгих сім місяців батьків. Попри те, що їм доводиться щоденно доглядати свого сина, інваліда І групи, вони ще опікувалися своїми онуками. Але не нарікаючи, гідно несли свій хрест. І знаєте, коли б я не зустріла пані Олю, — вона завжди усміхнена, привітна, доброзичлива. Думаю, оцю її рису характеру перейняла донька Уляна. Вона теж гідно витримує усе, щоб їй не підкинуло життя. І ту клятву, яку вони з Петром давали: “і в горі, і в радості, допоки смерть не розлучить…”, вона не зрадить ніколи…
Вони вміють влаштовувати свята, відпочивати на природі, в їхньому домі завжди якось легко дихається, бо атмосфера тут доброзичлива й оптимістична. Найбільше захоплююся їхніми вечорами читання. Наче потрапляєш в інші часи. Збираються разом, читають Святе Письмо. Аналізують. Дивляться якийсь фільм і діляться враженнями. Це так цікаво. А ще вони довіряють одне одному, з повагою ставляться до будь-якої точки зору, навіть, якщо з нею не погоджуються. Найважливіше в цій
родині — взаєморозуміння. Крім того, вони впевнені, що потрібні одне одному, і разом подолають будь-які труднощі. Вони не нарікають. Вони втішаються тим, що мають.
Переконана, їхні дівчатка виростуть теж добрими, лагідними, відповідальними. Адже ще з дитячих літ їм прищеплюють ці цінності. Це, мабуть, і є запорукою щасливої сім’ї.
Зоряна ГУМНИЦЬКА
