Головна Листи Ольга Деркач, корінна жовківчанка пригадує як за роботу батька в друкарні комуністи...

Ольга Деркач, корінна жовківчанка пригадує як за роботу батька в друкарні комуністи пришили «связь с бандой»

1274
0

Незагоєна рана та одне із пекельних кіл для мого народу — це комуністичний терор 1920–1950-х років. Саме тоді був запущений механізм здійснення репресій проти усіх верств українського суспільства: селянства, інтелігенції, військових, політичної еліти, духовенства. Радянські каральні органи масово депортували у віддалені райони СРСР як учасників національно-визвольного руху, так і мирне населення, аби знищити нашу національну ідентичність.

Репресії завдали відчутного удару всьому українському суспільству: розстріляна нація, підтятий під корінь народ, понівечені долі мільйонів людей…

Ользі Степанівні Деркач, поважній корінній жовківчанці, педагогу з багаторічним стажем ніколи не забути тієї ночі, коли до них до хати постукали «краснопагонщики» (саме так називали енкаведистів місцеві, пригадує наша героїня). Їй  тоді у січні 1950-го було десять з половиною років. Тато Степан, мама Горпина, тринадцятирічна сестра Надя і малий, чотирирічний Славко мали негайно зібратися, взяти найнеобхідніше, бо коло подвір’я  гуділа вантажівка та чекала на них.

Мала Оля вже до цього не раз чула, як говорив батько: «Скоро й за нами прийдуть». Він працював розбірником у Жовківській друкарні (розбирав друкарські форми), був людиною доброю та чесною, поважав  інших, мав особливе почуття гумору, а, головне, ніколи не принижувався перед начальством, говорив завжди лише те, що думав. Часто собі на шкоду. Розповів якось вдома, що його немісцевий керівник Карпів недолюблював жартів й одного разу спитав батька, чого його ще досі не вивезли, на що тато йому відповів: «Я в себе вдома, чого мені їхати. Їдьте ви». Саме це, певно, й слугувало головним батьковим гріхом, за який усій родині пришили «связь с бандой».

…Часто безсонними ночами Ольга Степанівна вертається спогадом у ті часи. Пам’ятає, що за такий же «злочин» вивезли сім’ю татової сестри, багатодітну (6 дітей!) родину маминого брата, і ще більш, як двадцять родин, що також мешкали на жовківських Винниках.

Карателі були різними. Одні, ті що забирали сім’ю маминого брата, дозволили матері взяти навіть желізко: «Бєрі утюг, у тебя вєдь дєвкі!». Інші заборонили сусідській бідній родині вийняти з печі гарячий хліб, щоб взяти в дорогу… Люди залишали худобу, домашню птицю, рідні хати уже без будь-якої надії на повернення…

Тієї ночі біля будинку міліції у Жовкві було багато вантажних машин з людьми та клунками. Тихо плакали побуджені та налякані діти…

Потім була тюрма на Лонцького у Львові. Там Деркачів разом з іншими родинами тримали у камері аж місяць. А далі «ворогів народу» чекав довгий шлях у засніжений Амурський край.

сім’я Деркачів

Тяжкою і страшною була дорога у тайгу. Цілий місяць (бо їхали лише вночі, вдень — простоювали десь у глухих тупиках) в товарних вагонах помучені, голодні й змерзлі люди з маленькими діточками їхали в невідомість, на  холодну чужину…

Пригадує Ольга Степанівна, як у вагоні у однієї молодиці з рідних Винник почалися перейми. Очевидно, передчасні, від горя, бо тут таки, в холодному вагоні, втратила дворічну Віру, адже надворі стояв майже сорокаградусний мороз. Жінки взялися допомагати, відгородивши полотном, яке захопили з собою, чоловіків і дітей в іншому кінці вагона.

Хлопчика назвали Юрком. І він, на щастя, вижив, і навіть через багато років повернувся з чужини з родиною у Жовкву.

А ще мала Оля бачила листи, безліч листів, які люди писали й потайки викидали з вагона з надією, що хтось таки їх підбере, прочитає адресу та відправить. У тих листах українці писали рідним, куди їх везуть, аби ті, хто лишився вдома, хоч приблизно знали їхнє місце знаходження.

Точкою прибуття був спочатку лісоповал в Амурській області, а згодом Деркачів завезли ще далі на північ — у Сковородінський район, підіймати з руїн закинутий цегельний завод. Десь з вісім сімей (на щастя, усі — з Львівщини) відвезли за чотири кілометри від міста Сковородіно у ліс, де на великій галявині, окрім бараків та розвалин заводу, не було нічого. Це і мало стати місцем їх довічного поселен-ня.

У бараках кожній родині виділили по комірчині — страшній, смердючій, повністю порожній. І там, таки на своїх привезених клунках, вони заночували.

Наша героїня пригадує ще один свій страх, коли невдовзі усі побудилися від того, що їх щось кусало, проте нічого побачити не могли, бо не було навіть свічки. І тоді тато пригадав, що має десь сховані сірники. Запалив вогник, і всі жахнулися — долівка ніби ожила, там була сила-силенна блощиць, які вдосталь вже напилися  свіжої людської крові…

Розповідаючи цю моторошну історію, Ольга Степанівна посміхається, коли пригадує  весну в тайзі. Каже, що Господь щедро обдарував природніми дарами й красою цей край. Такого розмаїття квітів, а згодом і ягід вона ще ніколи не бачила. Саме кислички,суниці, брусниці, чорниці, лісова смородина, буяха (голубіка), обліпиха й допомагали згодом виживати малим українцям, що волею страшної й несправедливої до них долі були відкинуті за тисячі кілометрів від рідної землі…

Так потягнулися довгі, нелегкі роки життя у чужому краї. Тато Степан змайстрував згодом якісь меблі, грубку, де палили дровами й грілися. Також він десь роздобув вапна, і разом із мамою ретельно побілили нашу кімнату, щоб хоч трохи прогнати блощиць. Влітку воду брали з криниці, яку викопали, а взимку, як мороз сковував водойми, ходили на річку, рубали лід, везли санчатами великі брили й приносили до хати, щоб розтопилися.

Батьки змушені були працювати на відбудові цегельного заводу, а старші Надя та Оля пішли до школи у місто, долаючи щодня майже з десяток кілометрів засніженою, морозяною тайгою.

Перший рік був страшно важким. Голод, безгрошів’я (татові давали всього 3 рублі у конторі, куди він мав щотижня приходити й відмічатися, що він є, що не втік). Оля бачила іноді, як мама ховалася від найменшого Славка, коли він прибігав з лісу і просив хліба, бо не мала що йому дати. А як було сказати малій голодній дитині, що хліба нема?..

У міській школі, де довелося провчитися з четвертого по восьмий клас, було по-різному. Учні прийняли українську дівчину непогано, адже у класі навчалися не лише діти виселених українців, а й місцеві, росіяни. З Олею навіть близько потоваришувала однокласниця Майя Трєгубова, що була донькою совєцкого офіцера. А от серед вчителів були різні. Пам’ятає донині Ольга Степанівна «математичку» Пєтрову, що упродовж усіх років навчання мала до малої жовківчанки «особливе» ставлення. А інша з педагогів щоразу виправляла на обкладинці Олиного зошита її прізвище:
з «Деркач» робила «Дергач». Та дівчинка все одно вперто перекреслювала букву «г» і надписувала над нею «к».

До школи ходили у куфайках та валянках. Пригадує оповідачка, що на зиму не купили їй батьки валянок, бо на її малу ніжку й не було. То й упродовж декількох днів Оля не ходила до школи. Тоді одразу для мами надійшов лист від керівництва школи, де повідомлялось, що через невідвідування дитини її можуть забрати у батьків.

Спілкуючись між собою, вивезені родини з усієї України дізнавалися страшну правду. Так мої батьки дізналися про голодомор на центральній Україні.

Батьки писали додому, дізналися, що батькових і маминих родичів вивезли аж у Хабаровський край. Тоді почали листуватися і з ними. Згодом Олиній мамі ледь дозволили навіть відвідати свого брата Василя в Хабаровському краї .

Татова сестра померла на чужині. Додому повернувся її чоловік, що там же одружився з овдовілою українкою зі села Гряди.

Так Деркачі знаходились на «спєцпосєлєнії» в Амурській області майже до липня 1958 року. А далі — «…согласно ст. 3 Закона УССР «О реабілітаціі жертв політічєскіх рєпрєсій на Украінє» всє члєни сєм’ї рєабілітіровани, конфіскованоє імущєство подлєжіт возврату».

Та всього цього не було, бо рідна хата Деркачів на Винниках була давно заселеною, і її ніхто не збирався звільняти. Сім’я винайняла квартиру ближче до склозаводу і почала «нове» життя… Навіть прописатися у рідному місті було дуже складно…

Згодом, через майже 3 роки, батько родини відпрацював новому власникові своєї  батьківської хати, і той уступив йому родинне обійстя Деркачів.

Усього шість років після повернення пощастило пожити вдома, на батьківщині, мамі, Горпині Деркач. Вона померла від інсульту у п’ятдесят вісім. Батько Ольги Степанівни пережив дружину на п’ять років.

Молода Оля працювала в місцевій друкарні, вступила до поліграфічного технікуму. Згодом — ще й до будівельного. А наостанок вирішила опанувати фах педагога. І саме вчителем пропрацювала у найближчій до Жовкви сільській школі більш, як три десятки років.

Уже на небі, разом із батьками, її старша сестра Надя та молодший брат Славко. А справжньою підтримкою Ользі Степанівні є братова сім’я — дружина й донька, а ще — колеги-вчителі та вдячні учні, що люблять першу вчительку і пам’ятають її мудру науку.

Вона не нарікає на долю. Незважаючи на поважний вік, завжди усміхнена, відкрита до людей, дякує Господу за кожен прожитий день і залюбки клопочеться на городі та в садку батьківського обійстя.

 

 Надія Байбула