Усі добре знають пісню «Боже великий, єдиний…», яка давно стала церковним гімном (і це для різних конфесій), виявом віри у Всевишнього і кращу долю України. Можемо назвати її піснею-молитвою. Виявляється, що про неї складено легенду. І вона не такого вже й давнього походження, як і (за історичними мірками) пісня…
Якось Господь вирішив наділити дітей усього світу талантами. Вибирали кожен до душі. Французи вибрали елегантність і красу, британці – стриманість і вишуканість, угорці – любов до господарювання, німці – строгу дисципліну і порядок, швейцарці – точність, цигани – любов до мандрів, діти Росії – владність, Польщі – здатність торгувати, італійські одержали хист до музики, голландські – до живопису, іспанські – до запальних, пристрасних танців…
Обдарувавши усіх, хто що забажав, підвівся Господь зі святого трону, аби поглянути, як вони розпоряджаються своїми дарунками-талантами. І раптом побачив у куточку дівчину. Вона була одягнута у вишивану сорочку, руса коса до пояса переплетена синьою стрічкою, а на голові красувався багряний вінок з червоної калини. Та й сама дівчина — неймовірної вроди.
— Хто ти? Чого гірко плачеш-ридаєш? – запитав Господь.
— Я – Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові і пожеж. Сини мої на чужині, на чужинців працюють-батракують, вороги немилосердно знущаються з вдів і сиріт, у своїй хаті нема правди й волі.
— Чого ж ти не підійшла до мене скоріш? Я вже всі таланти роздав,— промовив у розпачі Господь Бог.
Дівчина, було, хотіла вже йти, та Господь, піднявши правицю, зупинив її і запропонував:
— Є у мене неоцінений дар, який прославить тебе на весь світ. Це – пісня, пісня-молитва.
Узяла дівчина-Україна дарунок і міцно притиснула його до серця. А зветься ця пісня «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…». Через неї народ почав творити інші пісні.
Підготував Тарас Лехман.