Кожен новий день вони розпочинають із палкої молитви за мир, хоча живуть у мирному населеному пункті. Їх називають слабкою половиною людства, хоча те, що вони переживають, почасти не витримує найміцніша сталь. Вони звичайні жовківчанки і водночас надзвичайно сильні, мудрі та люблячі матері й дружини, доньки і сестри військових…
У свято, День Матері, хочеться підтримати тих жінок, які чекають повернення додому синів і чоловіків. Тільки вони знають, якою ціною насправді вдається стати надійним тилом.
"Із нашого села Купичволі в зоні АТО сьогодні четверо чоловіків. Мої хлопці теж захищають країну, а я «воюю» на господарстві", — каже Марія Владичка.
Коли одного вечора її 45-річний чоловік зібрав рюкзак у зону АТО, вона навіть подумати не могла, що скоро на Схід проводжатиме й сина. Після того, як мобілізаційні хвилі забрали воювати обох її найдорожчих чоловіків, жінка рук не опустила, бо розуміла, що повинна бути для них надійним тилом.
«Мій син Олег служить у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді ВДВ Збройних Сил України, – ділиться Марія Зіновіївна. — Повістку отримав ще в армії. Чесно кажучи, я думала, що він буде перебувати більше в тилу, але події розгорнулися зовсім по-іншому. Рік тому, 5 травня, повістку в руках уже тримав мій чоловік Богдан. Пам’ятаю, тоді я плакала цілий день, а він казав: "Я не можу сидіти тут, коли такі молоді хлопці, захищаючи нас, гинуть. І я піду, не такий ще старий". Такі в мене хлопці бойові. Олег служить у Луганську, а Богдан у Донецьку. Чоловік із сином воюють у різних населених пунктах, але Богдан не раз по телефону мені розповідав, як виходив увечері на вулицю і дивився в бік Луганська, де бойові завдання виконує наш син…".
Майже за рік служби Богдан Франкович був два рази у відпустці, сьогодні через травму, отриману під час вибуху міни, лікується в Львівському воєнному госпіталі. Згодом чоловік знову поїде в зону АТО. На декілька днів приїжджав додому і син.
Після того, як чоловік і син Марії Владички поїхали в зону АТО, вона з донькою залишилася не тільки зі своїми переживаннями, а й із великою господаркою.
Жінка зізнається: довгий час було важко (пані Марія – інвалід), але дякуючи доньці Оленці, двоюрідному брату чоловіка – Мирону та його дружині Ірині, тіткам – Любові й Ользі та двою-рідному брату Володимиру, звикла тримати себе в руках, відганяти погані думки і молитися за мир та життя військових. Понад усе вона чекає миру і вірить, що Бог оберігає її хлопців…
Жінка завжди переглядає світлини своїх воїнів. Впадати у відчай собі не дозволяє, бо знає, що її уваги і турботи потребує і найменша донька.
— Мені, як і кожній мамі, дружині, дуже боляче про це говорити. Але, думаю, що йти на війну, аби захистити свою країну, – прямий обов’язок моїх хлопців. Хто ж, як не вони? Як казав мій син Олег: «Наш девіз, мамо, так і звучить: «Ніхто, крім нас!». Пишаюся тим, що мої хлопці не ховаються, а йдуть на передову. А там по-різному буває – доводиться і в бліндажах жити, і в окопах ночувати. Я їм завше кажу: «Ви просто мене наберіть і скажіть, що все добре». Почую рідні голоси – і знаю, що мої хлопці живі, заспокоюю себе. На душі стає тепліше й тоді, коли бачу небайдужість своїх односельчан. Від кожної мами військового дякую і волонтерам, які підтримують, годують та одягають наших воїнів. Це дуже допомагає бути сильною і вірити, що скоро наші діти, чоловіки бачитимуть мирне небо над головою…
Зоряна ГУМНИЦЬКА.
Син
Батько
