Часто, вітаючи рідних з ювілеями, днями народженнями, ми бажаємо їм не старіти душею, плекати лише молодість у серці і пройти життєвою стежиною аж до ста щасливих років. У житті буває по-всякому – добре і не дуже, але, коли поруч відчуваємо підтримку рідних людей, — все пережити і пронести через роки набагато легше.
Не уявляє без родини свого життя й Катерина Платонівна Ковальовська, мешканка скромної оселі у селі Любелі. Саме тут 3 квітня гомоніли правнуки та праправнуки, радісно метушилися дочка та онуки, бо їхня матуся, бабуся, прабабуся та прапрабабуся святкувала свій 100-річний ювілей.
Про святкування наша газета вже подавала інформацію. Та ми вирішили завітати до поважної ювілярки і трохи більше описати життя–буття Катерини Платонівни, адже не всім дано дожити до таких поважних літ.
Бог дає людині життя, а з ним і велику силу, аби витримати все, що написано долею. Напевно, Бог дуже багато дав сили Катерині Ковальовській, бо їй у житті довелось пережити чимало поневірянь і горя. Та попри це, за стільки пережитих літ вона не розтратила любові, щирості, віри.
Доля готувала Катерині Платонівні складні випробування, але щира і глибока віра в Бога, гаряча любов до ближніх допомогли їй вижити і досягти 100-річного ювілею. Зараз проживає разом з дочкою Марією, яка піклується про стареньку матір, зігріває її любов’ю і теплом. Дарують радість життя своїй бабусі двоє онуків, четверо правнуків та шестеро праправнуків.
Кажуть у 20 років ти насправді щасливий, безтурботний, легковажний з повними кишенями амбіцій. Уже на екваторі життя починаєш розуміти, що за плечима 40 років і горя, і радості; тоді шкрябають в голові думки, а що буде далі, і чи згадає хтось, коли Бог відсудить час? Та маловідомо, що таїлося в очах старенької бабусі, яка зустріла ранок вже всоте…
Село Любеля може пишатись своєю довгожителькою. Однозначно, все в житті невипадково, а життя Катерини Ковальовської дійсно варте того, щоб зайвий раз розписати кінчик пера.
І ось ми на подвір’ї пані Катерини, дочка Марія дуже привітно нас зустріла та запросила до господи. Поважна ювілярка з нетерпінням уже чекала на гостей. Їм вона завше рада. Бабця виглядає ще нівроку, і зморшки на обличчі аж ніяк не видають віку, а навпаки свідчать про неабиякі мудрість і досвід. Жінка гідно пережила усі виклики долі, була очевидцем багатьох бурхливих подій минулого століття. Та, попри свій поважний вік, ювілярка зберегла доброту й любов до життя, ніколи не втрачала оптимізму та віри. Саме завдяки цьому бабуся дожила до такого поважного віку. Вона дуже позитивна і відкрита людина.
У Катерини Платонівни за плечима купа спогадів. Молодість бабуся згадує важко. Працювала в колгоспі робочою з початку його створення. Усе своє життя пані Катерина сумлінно трудилася на землі, звідси й черпала її життєдайну енергію. Рано залишилася вдовою.
— Пережили ми немало, війна давалась взнаки, — ділиться спогадами бабуся Катерина. – Важкий був час, треба було й орати, і сіяти, і молотити, й усе самій. Ох, а ті довгі черги за хлібом і не знаєш: дадуть його чи ні. Пригадую, як пішки несла до Львова на продаж журавлину (майже 15 км до Добросина, а далі поїздом), і ноги тоді боліли не так, як тепер. (Сміється). Склянка ягід тоді вартувала один рубель. Продавши її, можна було купити «вандак» хліба. Годувати треба було не тільки себе і доньку, а ще брата–інваліда. Мабуть, чотири рази за зиму так я ходила…
Зараз же Катерина Платонівна розповідає, що жити стало добре.
Сидить собі тихенько, у світлий сонячний день пресу ще й переглядає. І пенсія приходить, хвала Богу! Господа ювілярки нагадує такий собі дворик із вірша Шевченка «Садок вишневий коло хати», правда, на лаві дрімає котик тай білий і чорний собаки, «охоронці господи», походжають, що сюжету не псує.
Запитую: у чому секрет Вашого довголіття? На що столітня ювілярка сміючись відповідає:
— Я ніколи не думала, а що там буде попереду? Треба було жити і працювати. А ще головне – це любити. Чи не нервувалась я? Та як ні? Я дуже рано поховала чоловіка, молодою залишилася вдовою та досі молюся, дихаю й живу… А ще, мабуть, спадково, адже мій прадід теж 100 літ прожив. (Сміється).
А й справді, життя прожити – не поле перейти. І справа тут не в 35, 60 чи 100 роках, не в кількості днів, а в кількості митей, які вам запам’ятались. Живіть і хай Бог подарує вам дійсно такі роки, які варті життя. Адже кожен отримує по вірі своїй…
Зоряна ГУМНИЦЬКА.
