Сім’я, родина – батько, мати, брат, сестра, бабуся, дідусь – це не просто найближчі та найдорожчі нам люди. Це цілий світ, де панують особливе тепло, духовність, свої звичаї та правила, в ньому людина живе від перших своїх днів і до останніх.
Дім – яке маленьке за розмірами і яке велике за внутрішнім змістом слово!
Що потрібно для щастя? Тихе надвечір’я, теплий ранок, рідний дім, мамині лагідні очі, розважливе батькове слово. Батько і мати – це крила однієї птахи, назва якій сім’я. І тільки та птаха, в якої дужі та міцні крила, зможе звити своє гніздо – створити сім’ю. Адже сім’я, родина – життєдайна криниця, золоте дно наших успіхів, у яких слід брати мудрість, силу, знання, що виливаються у невичерпну вдячність. Здавна так повелося, що в Україні завжди шанували матерів, які мали багато дітей. Раніше багатодітна мати була звичним явищем, на відміну від сьогодення, бо виховати дитину в наш час – то справжня важка праця.
Село Любеля славиться не тільки довгожителями, тут проживають працьовиті, чудові сім’ї, більшість з яких – багатодітні. В одну з таких родин і привела нас дорога. Розшукати оселю Когутів не потребувало особливих зусиль. Ганна Василівна поралася по господарству і трішки зніяковіла при появі гостей. А дізнавшись про мету візиту, жіночка зашарілася. Дитинство та юність пані Ганни промайнуло в селі Куляві. Але долі, мабуть, треба було познайомити її з молодим та вродливим любельцем, мужнім красенем Петром. Відколи молоді побралися, Ганна переїхала до чоловіка, як в народі кажуть – пішла в невістки. У домі чоловіка в усьому мав бути лад. Тому невістка старалася не конфліктувати, бути привітною і роботящою. І сьогодні в них і город оброблений, і курей, і гусей тримають, і корова та коні є в господарстві. Мають садок. Пані Ганна дуже любить весну, особливо коли в садочку всі дерева в цвіту, соловейки заливаються щебетом, хрущики гудуть.
У родині Когутів виховується шестеро дітей – шестеро хлопців, як соколів. Розмова про це у Ганни Василівни викликає і тугу, і водночас всеохоплюючу радість. Адже її синочки і роботящі, і виховані, і вчаться. Старші – Тарас, Василь, Володимир та Петро уже самі на себе заробляють. Ще трішки – і випурхнуть з-під маминого крила Юрій та Андрій, торуючи власну життєву дорогу.
Роки біжать. Десь там, позаду, губляться усі негаразди і болі. Хоча діти і виросли, але материнське серце не знає спокою. Бо кожна дитина, як пальці руки: котрий не вріж – болить. Так і мати хвилюється, переживає, як там ведеться її хлопчикам: чи, бува, не голодні, чи одягнені, як навчаються?
Ганна Василівна та Петро Олексійович виховані у християнському дусі і на суто українських звичаях. Ці традиції щиро шанують в родині Когутів і передають дітям. Що може бажати мати для своїх дітей? Кожна хоче бачити їх здоровими і щасливими.
— Пані Ганно, як Ви даєте лад всьому господарству? – запитую.
— Життя не таке вже й просте. То смуга біла, то смуга чорна. І якщо не хочеш, щоб воно взяло тебе під ноги, навчишся всього. От і крутишся, як можеш. Хлопці підросли, вони у мене ніякої роботи не цураються, знають ціну хліба.
А Василь, який на час нашого візиту був удома, додає: «У нашій сім’ї дуже затишна атмосфера. І створила її мама. Вона ніколи не підвищує голосу, завжди доброзичлива і врівноважена. Недаремно кажуть, що матері невсипущі. Коли ми лягаємо спати – мама ще не спить, а коли прокидаємося – вона вже не спить. Наша мама страшенно завантажена, і ми намагаємось якомога більше їй допомагати. Юрко навіть зумів опанувати деякі ази куховарства. Він у нас такий, більш «домашній».
Пані Ганна, попри всі труднощі і негаразди, попри кризи вважає себе щасливою жінкою. Бо не кожна жінка зважиться взяти на свої плечі таку ношу – народити і виховати шестеро діток, поставити їх на ноги. І вона з радістю прийняла цей Божий дар, несучи його трепетно і терпеливо, дякуючи Богу за своє материнське щастя, любов та усі ласки.
Зоряна ГУМНИЦЬКА,
Євген ВЕГЕРА.
