У червні на сторінках нашої газети (№ 26) ми розповідали про біженців зі Сходу, яких прихистили у Сопошині, у готелі «Клен». Зі слів Дмитра Чернюха, який опікувався переселенцями, дві сім’ї ще проживають у них, а одна після звільнення Слов’янська повернулася до дому.
Ми зателефонували до Олени Насібян, яка з донькою Стеллою і свекрухою Стеллою повернулася до рідного дому, і попросили розповісти про життя у звільненому від найманців місті. Олена пригадала літнє інтерв’ю і залюбки погодилась розказати про Слов’янськ, який нині став українським містом.
— Цей рік — особливий для нашої сім’ї, як для кожної родини Слов’янська. Разом усі ми на власному прикладі оцінили слово «Мир», коли повернулися у своє рідне місто та рідну домівку. Коли у Слов’янськ приїхали російські найманці, ми покинули місто і місяць жили біля Києва. Через телефон «гарячої лінії» приїхали на Жовківщину, у Сопошин. Завдячуючи господарям «Клену», нам забезпечили гарні умови проживання, огорнули турботою. Я була на сьомому місяці вагітності, то й планувала народжувати у вас, у Жовкві (у той час у Слов’янську не було ані води, ані електропостачання).
Та, дякуючи українським військовим, які визволили наше місто, наприкінці липня ми повернулися у Слов’янськ. Коли зайшли у квартиру, наче потрапили у рай, бо огорнуло надзвичайно тепле почуття рідного, затишного.
— Олено, а Ваше помешкання не потерпіло руйнування чи мародерства?
— У нашу квартиру потрапив артилерійський снаряд, але, на щастя, не розірвався. Ми замінили віконний склопакет, у якому був великий отвір. Усі меблі, побутова техніка, інші домашні речі залишились неушкодженими, бо чоловік не виїжджав з нами, а був на місці.
У деяких мешканців Слов’янська житло було більш зруйнованим, окремі — залишились без даху над головою. Потерпіли будинки приватного сектора. Люди усе відновлюють своїми силами. Я, наприклад, жодного разу не чула, що комусь допомогла держава. Можливо, інколи долучалися працівники ЖЕКу.
— Як нині живе Слов’янськ?
— Повернувшись у Слов’янськ, наша чотирирічна донька через тиждень пішла у дитсадок. 6 вересня я народила синочка, якого назвали Данилом.
Нині працюють школи, бюджетні установи, комунальні підприємства. У магазинах наявні усі продукти. Тобто Слов’янськ повернувся до нормального функціонування. У нас уже увімкнено центральне опалення (станом на 23 жовтняред.).
— Олено, скажіть, будь ласка, який настрій панує у місцевих мешканців?
— Слов’янськ однозначно змінився. У нас відчутний спалах патріотизму, особливо це було помітно на День незалежності, коли проводився парад вишиванок. Нашій Стеллі волонтери з ІваноФранківщини подарували вишиванку, яку вона тепер залюбки одягає. Вишиті сорочки і блузки стали дуже популярними.
Щотижня, у вихідні дні, по місту проїжджає колона автомобілів і велосипедів із синьожовтими прапорами. Це дуже захоплююче і патріотично. Наше місто вирізняється синьожовтими кольорами. Слов’янськ змінився дуже. Люди оцінили, що таке жити у мирі та спокої, а не покидати місто чи переховуватись у підвалах. Ми хочемо, щоб Слов’янськ був українським мирним містом. Проте, ніде правди діти, мабуть, половина жителів залишилась із сепаратистським настроєм. Ми раді, що тут є Україна, — наголосила Олена.
У наше місто приїжджають й оселяються люди з Донецька, Горлівки, Єнакієвого, які хочуть жити в Україні. Ми намагаємося всіляко допомагати таким переселенцям. Мій чоловік Артур займається ротарійською діяльністю, багато їздить по Україні, захоплюється українським, хоч сам із Нагорного Карабаху. У сім’ї розмовляємо російською, вірменською й українською мовами. Мовного бар’єру у нас немає. Коли донька піде у перший клас, однозначно обиремо українську мову навчання. Донечку ми назвали Стеллою у честь бабусі, а синочка — гарним українським князівським ім’ям Данило.
Ми хочемо жити в Українській державі, в українському місті й у власному домі. Тепер цінимо мирне небо і сімейний затишок. Усім українцям бажаємо бути єдиними, любити один одного, не піддаватися на провокації, цінити рідну землю і бути достойними та самодостатніми громадянами у своїй державі.
На наше прохання надіслати фотографію, Олена запросила приїхати у Слов’янськ, щоб особисто побачити їхнє життя. Зустріч і житло гарантувала забезпечити.
Уляна ЛАЩІВСЬКА.
