Трагедія Сандармоху
Вісімдесят років тому, в розпал радянського великого терору, в урочищі Сандармох у далекій Карелії відбулася одна з найбільших каральних операцій НКВС. За п’ять ночей з 27 жовтня до 4 листопада 1937 року розстріляли 1111 в’язнів, серед яких — кілька сотень українських селян, політиків, вчених, письменників, митців та священиків.
Усі вони, й прості хлібороби, і представники еліти, вважалися винними вже тому, що їх не можна було перетворити на зразкових радянських громадян.
Будівники соціалізму могли вірити у світле майбутнє лише тоді, коли не мали з чим порівнювати комуністичний рай.
Натомість ці люди знали інше життя, вони хотіли свободи й права самим розпоряджатися власною долею.
Терор і сягнув найвищої точки саме 1937-1938 року не в останню чергу тому, що притьмом почали замітати сліди.
Сталін висунув тезу, нібито в міру неймовірних успіхів і великих здобутків класова боротьба лише загострюватиметься, бо недобитки старого світу, мовляв, ні перед чим не зупинятимуться, аби завдати шкоди “робітничо-селянській” державі.
Якраз тоді мали повертатися додому, відбувши стандартний десятилітній термін, засуджені в колективізацію “куркулі”, жертви політичних процесів кінця двадцятих.
І вони могли розповісти страшну правду про ГУЛАГ, про якнайсуворіше втаємничений аспект “сталінської демократії”. Після всього побаченого й звіданого в’язні повернулися б непримиренними месниками.
Тож режим вирішив подбати про власну безпеку. Розстрільною акцією (не амністією, не помилуванням!) відзначили великий ювілей — двадцятиріччя більшовицької жовтневої революції.
У Сандармоху загинули видатні поети-неокласики Микола Зеров та Павло Филипович, президент харківської Вільної академії пролетарської літератури Михайло Яловий, драматург Микола Куліш, творець українського модерного театру режисер Лесь Курбас, знаний академік-історик Матвій Яворський, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз.
Зеров і на Соловках продовжував перекладати “Енеїду” Вергілія, вважаючи це справою свого життя. Лесь Курбас навіть зміг створити табірний театр і зробив кілька вистав. Вони ще вірили в повернення, у те, що темні часи минущі.
Аби допомогти не втратити зв’язку з Україною, з її культурними процесами, дружини виявляли чудеса винахідливості.
Скажімо, обклеювали зсередини ящики з посланими харчами (список дозволеного для пересилки був неймовірно куцим, а на півночі люди страждали ще й від авітамінозу, цинги) сторінками зі щойно виданих книжок та часописів.
Тож у листах з ГУЛАГу — знов-таки дбайливо збережених рідними — можна іноді прочитати не лише бадьорі описи цілковито нібито стерпного побуту, а ще й фахові оцінки літературних новинок.
Бадьорістю ті дрібно списані сторінки дихали, звичайно ж, з огляду на невсипуще цензорське око.
Кожна з цих людських трагедій заслуговує окремої розповіді. Скажімо, доля усієї родини письменника Антона Крушельницького може виглядати вимовним трагічним символом наших тодішніх утрат.
Крушельницький приїхав із Галичини на запрошення українського радянського уряду будувати нову вільну Україну. Його арештували вже за кілька місяців, звинувативши в створенні націоналістичної організації.
Синів Тараса та Івана засудили за сумнозвісним кіровським процесом, коли після зорганізованого самим Сталіним убивства ленінградського партійного очільника Сергія Кірова (його популярність ставала загрозливою для авторитету московського вождя) хапали безліч цілковито невинних людей.
Крушельницьких розстріляли 17 грудня 1934 р. Розповідають, що йдучи тюремним коридором, хлопці кричали: “Батьку, нащо ти нас сюди привіз?”
А вже у Сандармоху разом із главою родини загинули ще два брати, Остап та Богдан. І кількома днями раніше під Ленінградом розстріляли їхню сестру Володимиру, лікарку, яка й на Соловках рятувала хворих.
Серед жертв Сандармоху — кілька членів літературного угруповання “Західна Україна”. Усі вони самохіть приїхали на запрошення уряду, усі були звинувачені в націоналізмі й антирадянській терористичній діяльності.
Скажімо, Мирослав Ірчан повернувся до Харкова аж із Канади. Не хотів зоставатися довічним еміґрантом, вабила рідна вітчизна. Але виявилося, що поверталися вони не на батьківщину, а в сталінську занапащену, стероризовану, застрашену країну.
Влада усіляко приховувала злочин. На запити рідних завжди
давали неправдиві відповіді, та навіть і в реабілітаційних довідках кінця п’ятдесятих вказувалися як дати смерті 1942 — 43 роки. Тоді, виглядало, від загадкових епідемій умирали в лікарнях численні в’язні.
Правда про урочище біля карельського Мєдвєж’єгорська розкрилася аж 1997 року, коли активісти організації “Меморіал” знайшли документи та списки загиблих. І спогади про те, як капітан держбезпеки Матвєєв власноруч стріляв у потилицю приреченим, ще й добиваючи при потребі якоюсь залізною гирею.
Пам’ять про незахоронені, осквернені останки жертв ятрилася й мучила. Друзі та рідні роками марно шукали могили своїх найдорожчих. Лише аж через більш як півстоліття на скорботному полі поставили козацький хрест. Ідентифікація тіл виявилася, зрозуміло, неможливою. Їм усім судилася спільна могила.
Було вибите ціле покоління. Ця травма не могла не впливати на наступні ґенерації, на всю нашу історію.
Зосталися невтішні батьки, покинуті сироти — усі вони ще й існували зі страшним тавром “член семьи врага народа”. Тим самим перекреслювалися хоч трохи благополучніші життєві шляхи. Рвалися соціальні, духовні, культурні зв’язки.
Але зовсім затоптати пам’ять усе ж неможливо. Опірна сила спогаду, як особистого, так і колективного, дуже велика.
Згадки про репресованих і замучених десятиліттями так чи так живили український спротив радянській владі. Горе має здатність ще й об’єднувати, згуртовувати.
Той, хто хотів зоставатися на боці жертв, самим цим вибором протиставляв себе їхнім убивцям. Пам’ять серця, писав колись Максим Рильський, жорстока, — “та без неї тяжче, як при ній”.
Збережені свідчення, документи, записи, перекази — усе це дочекалося свого часу. Ніби піднявся з глибини цілий затоплений материк, аби змінити наші уявлення не лише про минуле, але й про нас самих, про сьогодення й майбутність.
Віра Агеєва, професор Києво-Могилянської академії
