Головна Життя Якщо людина вірить у Бога, то вона боїться Господнього гніву та осуду...

Якщо людина вірить у Бога, то вона боїться Господнього гніву та осуду людей вчиняти якесь зло чи біду іншим…

285
0

Сім’я, родина — найвища цінність на Землі, яка робить життя кожної людини щасливим, повноцінним, плідним. Безпосередньо, сім’я — це справжній університет людських відносин, в якому людина росте, розвивається і вдосконалюється.

Багатодітність — це щастя, доля та Божий подарунок. У цьому впевнені жінки, які, народивши чотирьох і більше дітей, не зупинились на цьому. У хаті чи квартирі, де проживає велика родина, ніколи не втихає звучний сміх, радість дітей. Там завжди потішно та гамірно. А буденні клопоти та турботи батькам тільки на радість. «Суттєве правило у багатодітних сім’ях — це добре виховання малечі. Діти повинні розуміти, що ми є одна родина», — ділиться у розмові багатодітна мати із села Забір’я Марія Петрівна Чернецька. Пані Марія — істинно героїчна та мужня жінка. Корінна забірчанка пережила зміну кількох політичних режимів, зазнала лихо Другої світової війни, страждання, кохання, злети і падіння, але за жодних обставин не впадала у відчай і з надією дивиться у завтрашній день. Дитинство її не було легким. Дівчинкою, Марічка бачила і розуміла, що найбільше щастя для жінки — це народити й виховати здорових, доброзичливих і люблячих дітей. Адже, вони є частинкою її самої.

— Йдучи по життю, через клопоти, ми можемо й не помітити, як швидко виростають наші діти. Але, якщо замислитися, то, на мою думку, батьки мають частіше прислухатися до їхніх зауважень, порад та приділяти їм якомога більше уваги. Я бачу й знаю, що наші дітки віддають нам, дорослим, дуже багато любові, ніжності та ласки! Від найперших кроків малюка і через усе життя вони йдуть із нами пліч-о-пліч, бо ми є одним цілим — великою родиною, — каже пані Марія.

Доросле життя багатодітна забірчанка розпочала у своєму рідному колгоспі. Працюючи на фермі дояркою, молода красива та завзята Марічка впала в око працьовитому трактористу Казимиру. Не довго думаючи, стрункий симпатичний юнак із села Карова попросив руки Марусі. Через декілька місяців вони побралися.

У них народилося 10-ро діточок, яких разом виховували і поставили на ноги. Найстаршу звали Любою (яка відійшла у засвіти, будучи молодою мамою; ця трагедія дуже «підкосила» пані Марію), далі — Галина (яка більше десяти років проживає в Італії), сини Микола, Іван, Михайло, Степан. А молодші Юрій, Ігор та Марія — проживають разом зі своєю любою матусею. Усі діточки уже дорослі, знайшли своє місце під небом, є і онуки та правнуки.

Пані Марія та її чоловік жили за Божим законом: «Скільки Господь дає, стільки й буде діток». Марія Чернецька акцентує: доглядати та виховувати 10-ро дітей — не так важко, але дуже нелегко підняти їх на ноги. Держава багатодітних сімей у ті роки підтримувала, але цього було далеко не досить, щоб родина жила у гараздах.

Сьогодні багатодітна мама уже на пенсії. За своє нелегке життя вона через хвороби перенесла складну операцію на серці. Виховання дітейце безмежна любов та віддача сил душевних та сердечних. Адже людину ми народжуємо з любовюлюбовю батька до матері та матері до батька. Хороші діти виростають в тих сімях, де мати і батько посправжньому люблять один одного, і разом з тим вчать поважати і любити інших людей.

— Своїх дітей потрібно бачити і чути, бути до них уважними, чисто сердечно їх любити, не кривдити та молитися за них до Господа. Постійний догляд, материнська молитва, віра у Творця та Боже слово, допомога, піклування та ласка батьків мають велике значення у вихованні малюків. Якщо людина вірить у Бога, то вона боїться Господнього гніву та осуду людей, вчиняти якесь зло чи біду іншим, — зазначає пані Марія. — Родина дуже швидко та чуйно реагує на позитивні й негативні зміни, які відбуваються у сім’ї та суспільстві.

Певна річ, що в багатодітних родинах були, є і будуть свої проблеми, які постійно потрібно вирішувати. Але про проблеми, які важко вирішити дітям, повинні знати насамперед батьки.

— Із свого життя скажу, що найбільш серйозне питання, яке виникало у моєму житті при вихованні дітей — це неможливість знайти вільний від роботи час, для спілкування з кожним із них віч-на-віч. Я завжди турбувалася про те, щоб у моїх діток не виникала занижена самооцінка, тому що вони сприймали себе, як частину великої родини і мало замислювалися про цінності свого «я». Кожна моя дитина прекрасна і мудра по своєму. Усі діти бачили та сприймали нинішній світ і життя своїми очима та своїм серцем, — наприкінці розмови зізналася Марія Петрівна.

На мою думку, найщасливіші миті в родиніколи сини і доньки усі збираються разом за великим обіднім столом. Це повертає нас, дітей у дитинство, в рідну хату до мами і тата. Тоді в родині сміх, радість, благополуччя, шумгам, жарти і розповіді різних життєвих історій.

На завершення нашої розмови я щиро запитала у пані Марії, а кого з дітей вона найбільше любить. Може найменшу Марійку, бо вона наймолодша з дочок?.. Чи котрогось із синів? Забірчанка задумалась тільки на одну мить, а далі, усміхнувшись, сказала: «Не можу виділити когось із них, бо всіх люблю материнським серцем однаково. Мої діти, як пальці на одній руці, —  котрий не порань, нарівні болить. Я і зараз про кожного із них думаю та молюся Господу. Прошу в Бога для усіх здоровя, щастя, миру, злагоди й добробуту в їх родинах, а також Божої ласки, любові й Господнього благословення на усе їхнє життя. Бо яка ж любляча мама не хоче усім своїм дітям добра й щастя?..».

Усе своє життя Марія Петрівна Чернецька перебуває у вирі подій. І тепер намагається також іти в ногу із нинішнім днем. У свої вже немолоді роки Марія Петрівна дивиться за домашнім господарством (до речі, мамин хліб — найкращий, адже він пахне дитинством і безтурботністю), допомагає своїм дітям у вихованні онуків та правнуків, котрих дуже любить і які приносять у її життя радість, наснагу й оптимізм.

— Маю велику надію, що їхнє майбутнє буде щасливим та стабільним і вони, мої діточки, мої кровинки, досягнуть у житті усього, чого прагнуть, — ласкаво усміхнувшись, сказала мудра і доброзичлива багатодітна матір із села Забір’я.

Зоряна ГУМНИЦЬКА.