Діти заметушилися біля дверей. Дзвінок уже покликав на урок, тож усі якнайшвидше намагались вбігти до класу. Учні чекали цього уроку. Християнська етика була надзвичайно цікавою, її викладав священик зі сусіднього села. Діти люблять його повчальні історії та притчі, від яких аж перехоплює подих.
— Сьогодні розповім вам історію, яка вкотре доводить, що лише сильна віра і щира молитва буде вислухана Господом нашим, — почав отець Павло. — У Нього немає нічого неможливого. А вчинки свідчать про Його велику любов до нас, через яку ми отримуємо благодать та благословення.
…Наталія вкотре проливала сльози. Сльози болю і розпачу. Сльози, які не вщухали уже довгі роки. Чому? Чому саме вона? Скільки ще треба часу і сил, щоб отримати таке бажане і довгоочікуване материнство, щоб пригорнути до грудей немовля, почути таке ніжне «мама»?
Вісім років тому Наталя з Віктором поєднали серця. Гучне весілля, багато гостей, щирі зичення — усе, як годиться. Молодята раділи кожному дню. Вони кохали один одного, тож навіть не помічали, як швидко летить час.
Вперше розмову про дітей розпочали Вікторові батьки. Дуже вже хотіли вони няньчити онуків. Згодом їх підтримали і Наталині. Молоде подружжя лише усміхалось і казало, що все ще попереду.
Наталя вже й не пам’ятає, коли пройшов перший візит до лікаря. Це було дуже давно. А скільки їх було… Уже й не згадати, яку лікарню і якого лікаря відвідувала. Здавалось, не лише у їхньому регіоні, а й у всій Україні не було медичного закладу, до якого б не зверталась жінка. Спочатку були папірці з рецептами, лікарі запевняли про позитивні результати. З часом ці папірці ставали все більшими, а слова медиків уже не такими переконливими. Сьогодні вони лише розводять руками, мовляв, медицина не всесильна.
Що ж робити Наталі? Їй вже несила терпіти пронизливі погляди сусідів, які зараз лише мовчки зиркають в її сторону. Раніше вони завжди розпитували, дошкуляли. Та найболючішими були докори свекрухи. Вона вміла влучно висловити свою думку. Одне тішило, Віктор у всьому був для Наталі опорою та підтримкою. Він умів знайти такі слова, які заспокоювали і вселяли надію. На відміну від Наталі, Віктор був віруючою людиною (хоча до церкви ходив вкрай рідко, але завжди молився). Він — з роду простих селян-трудівників. Наталя — донька вчителів. Їм, у час її дитинства, забороняли ходити до церкви, молитися, вірити у Господа. Наталя у храмі була всього кілька разів, більше з цікавості, або «так треба».
Коли жінка вже остаточно втратила надію на лікарів, Віктор запропонував звернутись до Бога. Заперечувати чоловікові у Наталі вже не було сил. Неподалік рідного села, де Віктор провів своє дитинство, було джерело Діви Марії. З усіх куточків сюди приїжджали люди просити допомоги у Матері Божої. Були частими щирі подяки від тих, хто отримав зцілення святою водою біля джерела.
Дорога була далекою, але Наталія з Віктором перекинулись лише кількома фразами. Кожен думав про своє. Віктор мав надію на Богородицю, на її допомогу та милосердя. Для Наталі ця поїздка була, радше, щоб догодити чоловікові. Віра у вищі сили не була закладена у неї ще з дитинства, тож зараз важко було достукатись до вже дорослого серця. І тепер Наталя лише їхала до місця призначення.
Біля джерела — кілька осіб. Віктор приступив до молитви перед іконою Богородиці. Наталя тільки й вміла, що перехреститись. Дивно, але жінка чи не вперше за останній час відчувала спокій. Незбагненна для неї легкість охоплювала душу. Наталя благально дивилась на образ Матері з Дитятком. Вперше у житті вона просила Марію. Найпростішими словами, але такими щирими і плачевними, мовчки благала про допомогу. «Прости, Маріє. Прости… Допоможи… Ти остання надія… Прости…». Сльози не зупинялись. До Наталі підійшла жінка, доторкнулась до її руки і сказала: «Ти тут вперше, але Богородиця почує тебе. Скоро народиш дитинку». Ці слова настільки приголомшили Наталю, що вона не відразу зрозуміла їх. Коли оговталась, цієї жінки вже ніде не було.
…Наталя все частіше відчувала потребу бути біля святого джерела. Кожного разу вона поглядами шукала невідому жінку, яка пророчила їй маленьке диво. Обставини складались так, що Наталя відвідувала це місце доволі часто. Спочатку, щоб подякувати за вагітність, потім — просити, щоб на світ з’явилась здорова дитинка. А далі — уже традиційно кожного року, у день народження синочка, дякувала Матері Божій за такий довгожданий подарунок.
— На жаль, моїх батьків уже немає, — продовжив отець Павло. — Але я й надалі вважаю своїм святим обов’язком щорічно приїжджати до цього джерела і дякувати Богородиці за своє народження.
У класі панувала тиша. Дівчата витирали сльози, хлопці відводили погляди, щоб, бува, не заплакати. І лише отець Павло вкотре промовив: «Дякую, Маріє!».
Уляна ГРИНЧУК.
