4 березня 2015 виповнилося 200 років з дня народження Михайла Вербицького — українського священика, композитора, диригента, громадського діяча, автора музики Українського Державного Гімну. Цей поважний ювілей вшановують під егідою ЮНЕСКО, яка внесла його до календаря пам’ятних дат нинішнього року.
Хтось може сказати: мовляв, не час для святкувань — понад рік ми живемо в постійному болі та неспокої. Та хіба маємо право опускати руки, чого й прагне домогтися супротивник? Забути про свій обов’язок вшанувати Михайла Вербицького, який у співавторстві з Павлом Чубинським створив Україні Славень, що в складний час об’єднує українців? Нині мелодія й слова «душу й тіло ми положим за нашу свободу» вже нікого не залишають байдужими. З нею щодня вмирають українці, й це вже не просто мелодія, слова, це — наша гордість, біль і багато-багато сліз.
Із людської пам’яті народу десятиліттями намагалися стерти імена двох видатних українців — глибоко символічний тандем уродженця Київщини Павла Чубинського і греко-католицького священика зі села Млини, що неподалік Яворова (після сумнозвісної операції «Вісла» ця територія відійшла до сусідньої Польщі) Михайла Вербицького. Та попри відчайдушний тиск тоталітарного режиму не заростала бур’янами стежка до садиби Павла Чубинського, не загубилась і скромна могила отця Михайла на теренах Східної Галичини
Скупі рядки біографії небагато розкажуть про життя Богом обдарованого галичанина, на долю якого випало немало випробувань. Коли Михайлові було 10 років, а його братові Володиславу — 8, помер їхній батько. Мама, залишившись у скрутній ситуації, віддала синів на виховання родичу — Іванові Снігурському, єпископу Перемишля. Брати навчались у гімназії, співали у хорі, мали чудові голоси. Після навчання у Перемишлі їх дороги розійшлися. Володислав став військовим і загинув у молодому віці. А Михайло вступив у духовну семінарію у Львові у 1833 році, але музику не покидав.
Отець Михайло Вербицький писав сакральні й світські твори. Саме йому належить збірка салонних пісень для чоловічих квартетів. Музикознавці говорять про те, що композитор залишив майже сорок церковних композицій, понад десять оркестрових рапсодій, кілька симфонічних увертюр, навіть полонези і солоспіви, музику до двадцяти театральних вистав, світські пісні. Але його музична спадщина належно не вивчена. Пісні Вербицького миттєво розходились поміж людьми, і чимало мелодій отця донині вважаються народними.
Та в життя кожного українця скромний священик увірвався одразу після прем’єрного пуб-лічного виконання патріотичної пісні. Її текст із першого прочитання запав у душу композиторові. Авторство вірша о. Михайло, як і решта читачів, помилково приписали Тарасові Шевченку. «Ще не вмерла України ні слава, ні воля» часопис «Мета» опублікував поряд із творами Шевченка. Прочитані слова зазвучали Михайлу Вербицькому мелодією, він навіть не пішов додому — одразу взявся до роботи. У тиші дерев’яної церкви ноти самі лягали на аркуш паперу…
Тож невипадково вперше патріотична пісня прозвучала заключним номером концерту світських «вечорниць у пам’ять Тараса» у Перемишлі 10 березня 1865 року. А вже потім вона довгою і тернистою дорогою утверджувалася як Гімн України. З нею йшли у бій січові стрільці, а в роки лихоліття її потай співали ті, хто мріяв про незалежну Україну. І дарма, що хтось вважає нашу головну пісню надто сумною. А хто сказав, що доля України безжурна? Не пелюстками квітів встелена, а роками, десятиліттями, століттями кривавої боротьби за самостійність. І разом із народом пісня витримала усі випробування. Не втратила актуальності й тепер. Вона додає оптимізму й гордості кожному, хто ідентифікує себе українцем.
Підготувала Уляна Лащівська.
