5 листопада українці вшановують пам’ять Василя Макуха – людину, яка стала живим смолоскипом свободи. Саме в цей день 1968 року, на знак протесту проти комуністичної тоталітарної системи, колоніального становища України, політики русифікації та агресії СРСР проти Чехословаччини, Василь Макух у Києві на Хрещатику здійснив акт самоспалення.
З ДИТИНСТВА ГОРІВ ІДЕЄЮ
Народився Василь Макух 14 листопада 1927 року в селі Карів (Рава-Руського), ни-ні Сокальського району Львівської області. Ще з юних років його світогляд, як українського патріота-націоналіста, формувався під впливом побожних, національно свідомих, працьовитих батьків, чільних учасників національно-визвольної боротьби першої половини XX століття. Завдяки читальні товариства «Просвіта» Василь мав доступ до патріотичної літератури, а під час спілкування зі своїми старшими друзями, він переймав практичні методи боротьби з окупантами.
У листопаді 1944 Василь Макух потрапив до рук енкаведистів. На допитах видав себе за Миколу Христосла-венка і, скориставшись слушним моментом, втік із пересильного пункту. У кінці 1944 вступив до лав УПА. Ставши повстанцем, боровся хоробро, проявляючи героїзм і відвагу, за що неодноразово відзначався подяками своїх командирів. Згодом його призначили у військову розвідку, в якій діяв під псевдо «Микола».
ВАЖКО ТЛІВ У НЕВОЛІ
В лютому 1946, під час збройної сутички з ворогом, Василя Макуха поранили. Непритомним, 15 лютого він опинився у стінах Великомостівського районного відділу МВД, а згодом у сумнозвісних «Бригідках» (Львівська тюрма № 4). Був засуджений на 10 років каторжних робіт та 5 років заслання з конфіскацією майна. Термін ув’язнення відбував у Дубровлазі (станція Потьма Мордовської АРСР) та в концтаборах Сибіру. 18 липня 1955 року був звільнений з ув’язнення і висланий на спецпоселення.
На засланні Василь Макух познайомився з Лідією Запарою, родом із Дніпропетровська. Коли Лідія отримала волю, вона подалась до Дніпропетровська і поселилась у бабусиному будинку на вул. Пожежній. А Василь ще два довгі роки змушений був перебувати на засланні, і тільки після остаточного звільнення 6 квітня 1956 року переїхав до неї. Повернутися в Західну Україну не мав права. Згодом Василь і Лідія розписалися, у шлюбі в них народилося двоє дітей — дочка Ольга та син Володимир. Варто зауважити, що довший час Василь не хотів одружуватися з Лідією, говорячи: «Усе одно, рано чи пізно, віддам своє життя за волю України, то навіщо створювати сім’ю».
Проживаючи в умовах національного безправ’я, Василь Макух багато часу віддавав політичній діяльності. Часто їздив до Львова та Києва для налагодження потрібних зв’язків із однодумцями. В Карові, на базі націоналістичних поглядів, зійшовся з тодішнім директором місцевої школи Григорієм Дзіком. Вів велике листування зі своїми побратимами по неволі, кожен свій лист закінчував словами: «Слава Україні!». В Дніпропетровську, у його домі збиралися друзі, з якими обговорював вибір методів боротьби за самостійну Україну в нових умовах. Він ніколи й ні перед ким не приховував своїх націоналістичних поглядів, і це не могло залишатися поза увагою органів МГБ. За ним і його родиною було встановлене постійне стеження, так званий «негласний нагляд». Саме в цей час Василь Макух скаржився своєму сусідові в Карові на те, що «вороги не спускають з мене ока, підсилають агентів-запроданців, які намагаються «переконати» мене у безперспективності нашої боротьби. Зі свого шляху, обраного ще за молодих літ, я ніколи не зійду».
ЗА УКРАЇНУ ПАЛАВ ЖИВЦЕМ
У кінці жовтня 1968 року Василь Макух приїхав до Карова, щоби відвідати хвору сестру. З батьками поділився своїми думками про антиукраїнську політику тоталітарного режиму, про русифікацію, про колоніальне становище України. Василь від початку недумав про самоспалення, він хотів боротись. Він об’їздив усю Україну, але на той час організованої сильної боротьби проти радянської влади вже не було, тому Василь ухвалив таке рішення, щоб сколихнути суспільство.
Несподівано 3 листопада Василь виїхав із села до Львова. Із собою взяв сітку з трьохлітровою банкою, загорненою в газету, та декілька яблук. Казав, що у банці яблучний сік, але як з’ясувалося згодом, у банці був бензин. У Львові з головного вокзалу десь опівночі від’їхав луганським поїздом. Зранку 5 листопада він уже був у Києві.
Отож, 45 років тому, у переддень головного більшовицького свята – річниці так званої Жовтневої революції, коли центр Києва кишів міліцією та одягненими в цивільне агентами КДБ, звичний порядок було раптово порушено. Біля Бессарабської площі галичанин Василь Макух облив себе бензином, чиркнув сірником і швидко загорівся. Живий смолоскип, втамовуючи жахливий біль, швидко біг Хрещатиком у бік площі Жовтневої революції (нинішнього Майдану Незалежності) та вигукував: «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!» та заклики проти окупації військами Варшавського договору Чехословаччини. Перехожі від несподіванки й жаху німіли, а він біг… Міліціонери намагалися погасити вогонь, але це їм не вдалося. Грубо почали розганяти людей, щоби було якнайменше свідків цієї безпрецедентної події. Врешті, знесилена від болю, постать упала на бруківку. Хтось прикрив її шинеллю. Примчала карета швидкої допомоги. В лікарні медики отримали наказ від каґебістів — за всяку ціну врятувати життя жертви самоспалення. Не тому, що для них життя цієї людини мало якусь вагу, а для того, щоби вивідати, чи належала вона до якоїсь націоналістичної організації.
Однак лікарі були вже безсилі. Наступного дня Василь Макух помер від несумісних з життям опіків, не доживши кількох днів до свого 41-го дня народження. Тож і поховали його в день народження у Дніпропетровську, під пильним оком кадебістів.
ЯК ПРОМЕТЕЙ – ДОРОГУ ОСВІТИВ ПРИЙДЕШНІМ
В вечері, 5 листопада, зарубіжні радіостанції повідомили на весь світ: «Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед мужнім вчинком українця-патріота схиляє голову вся прогресивна світова спільнота…».
Це був перший у новочасній історії Європи акт самопожертви проти національного гноблення. Той самий шлях мученицького протесту згодом обрали: Ян Палах (Чехословаччина, січень 1969 року), Ілля Ріпс (Латвія, квітень 1969 року), Ромас Каланта та його послідовники (Литва, травень 1972 року), кримський татарин Муса Мамут (1978 рік). Подвиг Василя Макуха повторив Олекса Гірник. 21 січня 1978 року, у 60-ту річницю проголошення УНР, він спалив себе на Чернечій горі в Каневі – на могилі Тараса Шевченка, в ім’я захисту української мови.
Василь Макух пішов у свій останній бій, використавши зброю, якої найбільше боялися супротивники, став смолоскипом свободи. Безсумнівно він заслуговує стояти поруч з іншими націо-нальними Героями України. Василь не мав права на щастя, але він заслужив безперечне право на пам’ять нащадків.
Марія ІВАНЕЦЬ
