Ukraina terra cossacorum — так уже понад п’ять століть тому почали називати іноземці землю наших предків. У їхній свідомості українці тривалий час асоціювалися з козаками, з найбільш мужнім, відважним і загартованим у битвах із кочовими ордами соціальним станом.
Козацтво назавжди увійшло у свідомість українського народу як символ його прагнення до свободи, демократії й національної незалежності.
«Ян Собеський був великим речником набору запорізьких козаків, тому що розумів бойову вартість козаків», — відзначав один із найбільших дослідників Віденської битви, польський історик Ян Віммер. — Справді, джерела свідчать, що король Речі Постолитої Ян ІІІ Собеський цінував військо Запорізьке як найкращу піхоту, бо та була витривалою й звичною до польових робіт, а ще — дуже вправною під час переправ через ріки та проходу лісами».
Француз Франсуа-Поль Далєрак, який брав участь у битві під Віднем, свідчив: «З козаків набирається повне число піхотинців, яких дуже цінує король», — відзначав він у своїх спогадах про Україну.
Козацька піхота ще з ХVІ ст. була вимуштрувана в боях із турками і татарами (й тими ж поляками!), вже в середині ХVІІ ст.. відповідала новим формам організації збройних сил у Європі.
Дослідники відзначають, що під час бою піхотинці війська Запорозького, залежно від своєї кількості, шикувалися у стрій від 2 до 6 рядів. Це давало змогу почергово вивести на постріл максимальну кількість стрільців. Окрім стрільби стоячи і з коліна, українці часто вели вогонь у лежачому положенні. Поруч із українською піхотою важливу роль у боях із турками відіграла й козацька кіннота.
Разом із козаками до складу армії Речі Посполитої до Відня вирушили понад 10 тисяч українських шляхтичів родом зі Східної Галичини, Волині, Поділля, Київщини. Шлях загонів запорозьких козаків для участі у Віденській битві був довготривалим, щоб дістатись Східної Галичини вони повинні були подолати майже 600 км. У часовому вимірі це близько 30 діб. А від Львова до Кракова це ще 300 км.
Щоб дійти до театру бойових дій, козакам необхідно було подолати більше 1 тис. 250 км. Якщо зважати на те, що впродовж доби козаки, які від Кракова рухались уже разом із польсько-шляхетськими хоругвами гетьмана
М. Синявського, в середньому проходили до 25-30 км щодня, то загалом віденський похід українців тривав понад 1,5 (півтора) місяця. Це був авангард, який складався з кавалерії та невеликого загону легкої піхоти. Пізніше з Кракова вийшла ще одна колона, до якої, крім кавалерії, входила важка піхота, артилерія та обози. Командував нею гетьман Станіслав Яблоновський. За колоною їхав верховний головнокомандувач король Ян ІІІ Собеський в супроводі королеви Марії Казимири.
Безпосереднє військове командування передовим відділом українського козацтва, який складався із 150 чоловік і брав участь у битві під Віднем, здійснювалося полковником війська Запорозького Данилом Апостолом. Відомо про ще одного знаного українського учасника віденської кампанії — Семена Палія.
Перебуваючи під австрійським Гейлігенброном, польський король Ян ІІІ написав таку фразу: «… А я не дбаю вже ні про кого, тільки про самих козаків, за якими не раз через день сумую. Видаючи так багато коштів на них, а не мати їх… чи може серце це моє витримати?..».
Невдовзі християнська армія була вже поблизу підніжжя невисокого пасма гір віденського лісу, перехід через який зайняв майже 2 дні. І вже тут, ще до початку битви відзначилися українські козаки полковника Апостола. У лісових масивах поблизу містечка Унтер — Ведлінгбах — вони забезпечували оборону від татар, які “з усіх боків і з тилу … наглядати почали”; відбили напади, завдаючи великих втрат.
Окрім того, в одній з долин козаки відібрали в турків велику череду худоби. Це мало важливе значення, оскільки свіже м’ясо було вкрай необхідне польським жовнірам, які в основному харчувались тільки сухарями.
У липні 1683 р. майже 120 тис. турецького війська під керівництвом великого візира Кара-Мустафи перейшло Рааб і спрямувало наступ на столицю Австрії. Імператор Леопольд із усім своїм двором залишив Відень та, переслідуваний татарськими загонами, поспішив на захід. Захист столиці доручили графу Штеренбергу.
Український історик Д. Дорошенко вважав, що чисельність османської армії становила близько 900 тис. людей. 14 липня 1683 р. місто Відень оточили 12 тис. яничар, а понад 70 тис. вояків, переважно васалів Османської Порти, контролювали територію навколо міста. Віденська фортеця була великою та добре укріпленою. Австрійці спалили усі передмістя, відбили всі турецькі штурми. Захисники столиці протрималися майже 2 місяці до підходу військ проти турецької коаліції.
Граф Штеренберг увесь час надсилав листи Яну Собеському, інформуючи його про стан оборони та благав поспішити в дорозі. Кількість людей, які билися на стінах Віденської фортеці, складала 11 тис. регулярного війська та 5 тис. бійців ополчення. За час оборони вона зменшилась на дві третини. Граф наказав готуватись до вуличних боїв.
Упродовж усього часу облоги Ян ІІІ підтримував із обложеним містом зв’язок, використовуючи кур’єрів. Особливі заслуги в цьому мали, — як пише історик Л. Подхородецький, — два поляки — Юрій-Франц Кульчицький та його слуга Єжи Михайлович, які добре знали мову і звичаї турецькі. Переодягнувшись турками, вони перебралися до Відня і повідомили коменданта про допомогу, що наближалась. Під час їхнього 3-го приходу, турки викрили і вбили Михайловича. Ю. Кульчицький же пережив війну та прославився, відкривши пізніше у Відні першу кав’ярню.
Т. Паславський, дослідивши життя Ю-Ф. Кульчицького, писав, що “він не єдиний з-поміж українців завдяки своєму героїчному вчинкові в чужому краї прославився на всю Європу”. Відомо, що український шляхтич походить із давнього галицького села Кульчиці на Самбірщині.
Віденська битва, що увійшла до світової історії, розпочалася 12 вересня 1683 р. О четвертій годині туманного ранку австрійські драгуни почали рухатись уздовж Дунаю й вступили у жорсткий бій із яничарами.
Після того, як стало світліше та розвіявся туман, турки побачили командний пункт противника й самого короля Речі Посполитої.
Ян ІІІ за допомогою «перспективи і великого дзеркала» роздивлявся табір військ султана. Основний наступ європейської коаліції на турецький табір почався з гарматних пострілів. Фронт союзницької армії розтягнувся на 10 км. О восьмій годині австрійські війська оволоділи селищем Нусдорф і продовжили рух.
На Каленберзькій горі християнами було встановлено гарматну батарею, яка почала обстрілювати укріплення яничарів. Відразу ж Карл V Лотарінтський почав атакувати на лівому фланзі в напрямку гори Нусберг, де розташувалися великі сили турків, серед яких знаходились й християнські піддані султана. Одночасно на позиціях, де знаходились війська німецьких князів, турки зуміли просунутись трохи вперед. Вирівняти фронт вдалося завдяки сміливим діям ганноверських гвардійців та козаків. Із появою на полі бою військ Речі Посполитої візир Кара-Мустафа спочатку зумів зупинити атаку їхньої кінноти та почав контрнаступ своїми силами.
Ян ІІІ Собеський здійснював керівництво діями військ союзників. Після 13.00 год. король, за свіченням його сина Якуба, «зійшов пішки з гори … біля її підніжжя сів на коня й почав шикувати своїх, рухаючись прямо, за ним йшли гусари воєводи волинського та кілька легкоозброєних хоругв».
Як бачимо, волинські шляхтичі з України разом із козацькою сотнею Апостола в найбільш відповідальний момент були поруч із головнокомандувачем армії європейських країн.
Кинувши в бій додаткові сили, Ян ІІІ Собеський зумів зупинити турків. Окрім того, побачивши, що на правому фланзі турки почали відступати, король дав наказ про наступ. Поляки та українці заволоділи центральною височиною Шафберг, це дозволяло контролювати хіт подій. На височині зайняли позиції підрозділи гетьмана Станіслава Яблоновського, серед яких перебували хоругви із Львівщини, Холмщини, Київщини та Брацлавщини. У битві з турками відзначилися кінні полки підляшського воєводи В. Лещинського, белзького воєводи К. Вишневецького. Після обіду королівська піхота заволоділа чотирма височинами, які знаходилися навпроти них. А це дозволило більш вільно діяти кінноті — знаменитим польським «крилатим» гусарам і драгунам. Після 16-ї години Яну ІІІ Собеському нарешті вдалося сформувати єдину лінію фронту з австрійськими та німецькими військами.
Зважаючи на те, що вже вечоріло, король порадившись з австрійцями і німцями, вирішив завдати туркам вирішальний удар, але перед тим провів розвідку боєм, відправивши в лобову атаку на головний табір Кара Мустафи декілька гусарських кінних хоругв на чолі з королевичем Олександром. Одну з них, до якої входили близько 150 вояків зі Станіславова (Івано-Франківськ) та Галича старости С. Потоцького. Панцирна хоругва сформована краківським каштеляном Анджеєм Потоцьким, окрім краківських шляхтичів перебували львів’яни було ще прикріплено 70 козацьких піхотинців.
Спочатку в атаку пішли українська та польська піхоти, а потім заковані у лати королівські гусари та панцирники ввірвалися до табору Кара Мустафи й почали відчайдушно рубати шаблями і колоти списами оточення великого візира, яке не чекало від невеликого загону такої спритності. Після цього у бій вступив 2-тисячний загін волинян і тернополян на чолі з М. Синяном.
Десь близько 17-ї год. Ян ІІІ Собеський наказав своїм військам вдарити з правого флангу в центр оборони османських сил. Несподівана концентрована атака 20-тисячної королівської та імперської кавалерії стала вирішальною й змусила Кара Мустафу до загального відступу. Сучасники, а за ними й історики, засвідчували, що такого масованого нападу силами одних кіннотників Європа ще не знала. Близько 18-ї год. король Речі Посполитої вже зайшов до залишеного шатра турецького головнокомандувача. Бої із залишками мусульманського війська
тривали до пізнього вечора. Переслідувати відступаючих турків було доручено підрозділам луцького старости Атанасія Манчинського з участю загону козаків.
Османські втрати у Віденській битві становили близько 11 тис. (за іншими даними — 14 тис.) вбитих, 16-17 тис. поранених. Натомість серед європейських союзників втрати були значно меншими — близько 1,5 тис. вбитих та 2,7 тис. поранених. Переможці захопили значні військові трофеї. Щоб надати “ідеологічного забарвлення” та більшого значення перемозі, до Ватикану було передано один із прапорів (корогв) османської армії — було оголошено, що це був саме Прапор Пророка.
Пізнього вечора 12 вересня 1683 р. союзницьке християнське військо увійшло до Відня — двомісячну облогу було знято! Самійло Величко так описував битву під Віднем: “Тоді почув Бог волання й стогони віднян, що були близькі до загибелі, й допоміг з’єднатися поміж військам християнським, польським, козацьким і німецьким. У святу неділечку, скоросвіт, прикликавши на поміч Всесильного Бога, міцно вдарили на всі бусурманські війська, одні на обози, а інші з козаками на шанці. Бусурмани сильно трималися проти християнських військ увесь день, однак до вечора здепресували…”.
