Друга світова війна внесла свої корективи в життя України і, зокрема Галичини. Ще до початку німецько-польської війни, таємною змовою Гітлера і Сталіна та пактом Молотова-Рібентропа, вся територія Західної України увійде до складу Радянського Союзу. Тим же пактом розпочато Другу світову війну. Гітлер напав на Польщу 1-го вересня 1939 року, а Радянська армія 17 вересня 1939 р. – “визвольним походом “ окупувала західні землі України і Білорусії. Московська пропаганда захлиналася, що, мовляв, Червона армія визволила західних українців і білорусів з-під польського гніту.
За Червоною армією на західні землі України у вересні 1939 р. прибула зі сходу адміністрація, яка почала творити свою владу. Сталін заслав на Західну Україну добре вишколені спецслужби для ліквідації українського підпілля зорганізованого для боротьби з польськими окупантами.
Конаюча Польща, навмисно чи нехотячи, залишила більшовикам списки своїх спецслужб на членів ОУН та їх прихильників.
Чекісти потихенько й непомітно стали впроваджувати свої злочинні методи з ліквідації українського підпілля. Запідозрених осіб викликали до району залагоджувати ті чи інші справи, або вияснити якусь незначну формальність. З викликаними розмовляли представники НКВС і намовляли їх до співпраці. Непокірних затримували, а згодом про них залишався тільки спомин. Ряд осіб, яким цікавилось НКВС, був змушений іти в підпілля і переховуватися на теренах, зайнятих німцями. Чекісти, розуміючи куди поділися члени ОУН, стали вербувати сексотів.
Далі хочу розповісти про події, що мали місце на теренах Жовківщини та прилеглих районах Львівщини.
Одною із таких «сєкретних сотрудніков» була і Марія Москаленко, 1923 року народження, яка після закінчення Конотопського медичного технікуму в 1940 році була направлена на роботу до Угнівського шпиталю медсестрою і працювала там до його розформування.
(Зі свідчень Марії Москаленко, згідно з протоколом допиту СБ ОУН).
«Після закінчення технікуму всіх випускників поодинчо викликали до канцелярії, і директор закладу Скрипник, вручаючи випускникам документи, вислуховував їх автобіографії і з свого боку давав настанови:
— Ти як радянська людина вихована в інтернаціональному дусі, маєш у людей довіру, а за те, що радянська влада дала тобі безкоштовно знання, ти повинна тепер усі свої зусилля посвятити для добра і користі радянській владі. Тому треба мати на увазі, що в Західній Україні, де ти маєш їхати, більшість населення є буржуазних поглядів і може вороже ставитись до радянської влади та старатись пошкодити їй. Там потрібно вести зустрічі і в розмовах говорити з тамтешнім населенням, що в нас добре живеться, а про голодомор у 1932-1933 роках говорити, що такого не чула, бо в нас такого не було. Коли будеш на місці, то до тебе може хтось звертатись з органів НКВС чи прикордонників і про дещо розпитувати. В тому випадку маєш все їм розказати та точно виконувати їхні доручення».
До Західної України було направлено ще три дівчини, але яке вони мали завдання, Марія не знала.
Десь коло жовтня, до помешкання Марії прийшов начальник Угнівської прикордонної застави – лейтенант Олександр Лєвінцов, ніби для контролю будинкової книжки, і дещо розпитував про життя-буття та перевірив її документи. Після двох тижнів прийшов знову, а свій візит маскував любовними справами, а далі перевів розмову на тему, яку подав Марії директор Скрипник ще в Конотопі. Казав зазнайомлюватися з місцевими людьми, головно з молоддю. У розмові висловлювати незадоволення радянською владою і нотувати собі їхню реакцію.
Навесні 1941 року до Марії прий-шов той же начальник, а з ним у міліцейській формі начальник НКВС, капітан Харітонов. Левінцов розпитував, що нового розвідала, а Харітонов дав Марії підписати заяву про співпрацю з НКВС. Крім того, сказав, що найближчим часом може хтось прийти з цивільних по інформацію і скаже кличку “Дон”, а вона має відповісти “Зіна”.
Так, сімнадцятирічна дівчина із села Козацьке, що на Сумщині, Марія Москаленко встрягла у злочинне московсько-більшовицьке болото, з якого вже виходу не бачила. Даючи згоду на співпрацю з НКВС, вона не усвідомлювала, яким буде фініш.
За кілька днів прийшов капітан Харітонов, а з ним цивільний – монтер із пошти Васільєв. Вислухавши інформацію, Харітонов сказав, що найближчим часом може виникнути війна з Німеччиною і червона армія може відійти на Схід, а вона повинна залишитися в Угнові, і надалі збирати інформацію та про все інформувати Васільєва.
У короткому часі вибухнула війна, і Марія залишилась виконувати завдання НКВС.
З початком німецько-совєтської війни вчорашні союзники, які спільно почали Другу світову війну розгромом Польщі, тепер зчіпилися між собою, — Гітлер випередив Сталіна. НКВС у кожному місті залишило свої криваві злочини. Десятки тисяч політичних в’язнів були жорстоко закатовані.
На початку українці зустрічали німців з квітами та церковними хоругвами і щойно через кілька місяців люди зрозуміли, що німець теж окупант. Гітлерівська політика викликала ворожнечу.
Про необхідність збройного супротиву як проти фашистської Німеччини, так і проти більшовицької партизанки вже не було дискусій. Постало питання про створення підпільної повстанської збройної сили, що прийняла назву УПА (Українська Повстанська Армія), якій логічно прийшлося змагатися на двох основних фронтах – проти німців і проти червоної армії, а крім того, ще й польських банд.
Рік 1942 пройшов ще на стадії формування українських збройних сил, проте вже були сутички з німцями, були вбиті, були й поранені повстанці.
Постала необхідність організувати свої засоби медичної допомоги. Польсько-німецька війна, а за тим і більшовицька окупація прорідили медичний персонал. Крім того, лікарів-українців майже не було. Нижчого медичного персоналу взагалі не було. Не було й медикаментів, і перев’язочних матеріалів та необхідного обладнання. Деякі більш досвідчені медсестри і фельдшери заступали місце лікарів. У тій ситуації ОУН запропонувала лікарям-євреям вступати до УПА.
Після відступу більшовиків, німці перенесли шпиталь і медперсонал із Угнова до Рави-Руської. Виникла нагальна потреба у створенні підпільного. Повстанці збагнули, що на маслозаводі працює помічником бухгалтера медсестра Угнівського шпиталю Марія Москаленко, котра не погодилась на переїзд до Рави. Коли почав посилюватися визвольно-підпільний рух, Марія зустрічалась з молоддю і в тому напрямі висловлювала свої симпатії. Одного разу хтось із хлопців запропонував їй працю в підпіллі – проводити санітарний вишкіл.
Марія погодилась. За якийсь час провідник “Галайда” (Тара́с Григо́рович Онишке́вич) народився в Угневі Сокальського району Львівської області, загинув 28 березня 1944, поселення Острів, біля Белза, Сокальський район, Львівська область, діяч ОУН і УПА, обласний комендант боївок СБ Львівщини, заступник командира ВО-2 «Буг», в його честь названа сотня «Галайда») зустрів М. Москаленко і сказав, що пора приступати до праці. Марія про це повідомила Васільєва і той сказав йти та про все його інформувати.
До Марії прийшла зв’язкова ОУН “Незабудка” (Гася Котович, сьогодні Агафія Качковська, проживає в м. Львові), і сказала, що курінний “Богдан-Орест” прислав за нею. Гася ще з одною дівчиною Вірою відвезли підводою Марію до Вільгівки (тепер село Ульхівок на території Польщі), а звідти штабні хлопці відвели її до поранених. Там уже працювали 5 санітарок — “Кармен”, “Оля”, “Гроза”, “Вишня” і “Скала”. Після тижня праці санітарок розподілили по селах. Будучи у відділі, Марія зустрічала нових людей і командирів, сотенного “М”, чотових “Скалу”, “Чорноту”, “Беркута” та багатьох інших. У короткому часі нав’язала любовні стосунки з деякими із них. Одного разу, коли хлопці їхали до Угнова, Марія попросилася поїхати з ними відвідати господиню, в котрої квартирувала. В місті знайшла свого агента Васільєва і про все йому виклала. Маневруючи селами, Марія впізнавала все нових провідників, чисельність стрільців і їх озброєння. В часі наступної зустрічі з Васільєвом він передав Марії довідку такого змісту: “Москаленко Марія Олексіївна (Зіна) не підлягає арешту тому, що вона є таємним працівником НКВС”. На цій довідці була печатка і нечіткий підпис та її світлина.
До міста наближалися більшовики і відділ УПА рушив у напрямку полігону. Через кілька днів відділ опинився біля села Поляни і там перебував близько тижня, а згодом подався в напрямку с. Пили. За кілька днів привезли від “Яструба” 11 ранених і розмістили в селах Голуби, Сокіл і Мазярки. Ними опікувалася санітарка Оля (Ярослава Романина, в подальшому дружина Василя Левковича — курінного Воєнної Округи Буг “Вороного”).
Одного дня, коли Марія переходила через село Бесіди, її затримав якийсь більшовицький старшина і відвів до канцелярії сільради. А коли спитав хто така і звізки йде, вона вийняла з рукава зашиту довідку і подала офіцеру та розказала про все, що бачила і знала. Старшина сховав довідку і сказав повертатись до свої роботи. Марія розказала енкаведисту в кого є ранені упівці.
Одного дня, коли Марія переходила через село Бесіди, її затримав якийсь більшовицький старшина і відвів до канцелярії сільради. А коли спитав, хто така і звідки йде, вона вийняла з рукава зашиту довідку і подала офіцеру та розказала про все, що бачила і знала. Старшина сховав довідку і сказав повертатись до своєї роботи. Марія розказала енкаведисту в кого є ранені упівці.
У тому часі сотник “М” вже був курінним і переходив з відділом за Буг. Виконуючи домагання енкаведистів, Марія переходила кордон до Закерзоння, а повернувшись, докладно інформувала НКВС про місце переходу і особу, що її переводила.
При зустрічі енкаведисти повчали Марію, як має себе поводити в часі облави чи бою. В лісі коло постою робити помітки, а саме: заломлювати молодий підрост в напрямку місця розташування відділу і зачіпляти за інші деревця. Місце криївки позначати сухими гілками, складеними неподалік входу. Місце криївки в господарстві позначати крейдою на стодолі, стайні чи коморі \Х, а в хаті \Х\.
Марія в підпіллі мала псевдо “Марійка”, а ще її знали як “Марійка – Східнячка” і перебувала, так би мовити, напівлегально. Їй всеціло довіряли, в неї закохувалися, а вона, в свою чергу, про все інформувала енкаведистів і прикордонників.
Мандруючи лісами та селами Жовківщини, “Марійка” надавала медичну допомогу повстанцям та місцевому населенню.
Десь у вересні-жовтні опинилася на Мокротинському присілку Журі. Санітарка “Наталка” запровадила її до Скіри Ольги. В той час був поранений повстанець ”Кобзар”. Коли на той терен прийшли відділи “Кобзаренка”, “Волоцюги” і “Глухого”, “Марійка” давала їм уколи від тифу.
Далі “Марійка” оперувала в селах: Мокротин, Журі, Поляни, Копанка, Майдан, Скварява Нова і Стара, Гутисько, Зарудці та інших селах, робила перев’язки раненим, писала записки операм і отримувала інструції щодо подальших дій, і водночас зазнайомлювалась з новими провідниками та стрільцями відділів.
За кілька днів прийшла з Журів Струк Пазя і сказала до “Марійки”, що треба йти на Поляни до ранених, котрих викрали у Львові зі шпиталю. Від того часу “Марійка” ходила до ранених і заодно, при нагоді, відвідувала пункт стрічі. На стрічі познайомилась з новим енкаведистом, ст. лейтенантом Ярмохеном. Йому розказала про ситуацію, що склалася, і про ранених , викрадених зі Львова. Ярмохен казав надалі ходити до поранених, але якщо з ними щось станеться, то вона довідається на Полянах. За два дні довідалась від Олі, що на Полянах впало 6 повстанців і дві дівчини, які несли їм їсти, а саме: курінний УПА Маговський Олександр — пс. “Град”, чотовий Пелех Василь — (пс. “Воробець”), стрільці Придаткевич Петро – (пс. “Боярин”), Тягнибок Михайло – (пс. “Сова”), два невідомих та Кунта Мирослава і Родик Пелагея.
Маючи достовірні дані про дислокацію повстанців та осіб, котрі постачають їх харчами, біль-шовики робили засідки та наскоки на криївки, гинули повстанці, а цивільні зазнавали репресій.
Страхуючи себе від підозри, “Марійка” майже кожного разу просила супроводжувати її осіб із числа зв’язкових.
Оперативник Ярмохен отримував інформацію і від інших агентів, бо наполегливо вимагав аби “Марійка” провела розвідувальну роботу в с. Зарудцях, Старій і Новій Скварявах. У Зарудцях вона квартирувала в родинах Копитинських та Борсук, а також познайомилась з вчителькою Осипою Процик – Чикайло. Перебуваючи в Зарудцях, “Марійка” зазнайомлювалась з все новими провідниками та повстанцями, водночас виходива на зустріч з Ярмохеном і про все йому доповідала.
Коли перебувала в Мокротині, в Босак Олі, стрічалася з хлопцями Мокротинського куща. До Олі часто приходили “Свист”, “Прометей”, “Вишня”, “Явір”, “Снігур”, “Гриб” та інші, котрі приходили з лісу стежкою з гори біля Тишавки (криниці), а далі розходилися в селі.
Перебуваючи на Полянах, в більшому часі перебувала в ро-дині Холявінських, працювала на городі, а також носила їсти повстанцям до лісу.
У Мокротині “Свист” питав “Марійку” чи не могла б вона постаратись для нього ліків. Він подав їй записку до знайомої лікарки зі Львова. Знайома працює у шпиталі і надалі можна нав’язати певні відносини з нею. На другий день “Марійка” пішла до Зарудців, переночувала у Копитинських, а наступного дня зі знайомою Осипою пішла до Зашкова і поїздом поїхала до Львова. За поданою адресою “Свистом” зайшла до лікарки Сернич і подала записку. Сернич догадалась, хто написав записку і просила почекати її, а сама пішла до міста за ліками для “Свиста”. За два дні мала зустріч з Ярмохеном і про все йому розказала. Ще казав Ярмохен, щоб пішла до старих знайомих в селах: Мокротині , Журах, Полянах, Скварявах, може щось нового вивідає. Наступну зустріч назначив під Терновом. У часі перебування “Марійки” в Мокротині прийшов до неї “Прометей” з “Васильком” і сказав, що з нею хоче поговорити провідник. Зустріч відбулась в сінях і без світла, а це був “Андрій” – районовий провідник ОУН Жовківщини, питав як їй живеться і чим займається. Вона сказала, що постійної роботи не має, хіба хтось є поранений, а хотіла б ще щось робити. Він сказав, що найближчим часом все полагодить.
На стрічі з Ярмохеном все йому розповіла, і той казав ближче познайомитись і добре жити з “Андрієм”. Наступну зустріч назначив через два тижні.
Опісля “Марійка” все частіше стрічалася з “Андрієм” та іншими провідниками різного рангу. Одного разу “Андрій” прийшов з “Явором” і “Вишнею” і дав “Марійці” 500 крб на лікування зубів. Тоді вона з Олею Босак поїхала до Львова. Дантист взяв примірку і казав приїхати через 8 днів.
Маневруючи селами, “Марійка” запізнавала не тільки повстанців, а й оперативників. Їдучи до Львова по ліки для провідника “Чорного”, в Брюховичах перестрів її оперативник Смірнов. Він сказав, що вона не точно передала координати розміщення криївки, де містяться техланка та провідники вищих рангів. Казав добре зазначити криївку. Смірнов був у цивільному, моргнув їй і сів в машину. Потім сіла “Марійка” і поїхали до Львова. Коло Краківського висіли і пішли до кам’яниці на вул. Бема, 8, третій поверх, двері 13. Власник цього помешкання теж був у цивільному. Смірнов познайомив їх і сказав, шо це “Свой” і просив “Марійку” ще раз розказати про місце криївки, що вона й зробила.
Опісля “Марійка” взяла ліки і автом поїхала до Жовкви, а далі — пішки до місця постою. Провідник спитав про ліки, на що вона відповіла, що дістала не всі.
За 6 днів “Марійка” знову поїхала до Львова по ліки і зайшла до “Своя”. “Свой” привів свого заступника, майора МГБ Вороніна і сказав, що коли його не буде – говорити з Вороніним. ”Марійка” розказала про зустріч провідників, про що вони говорили та інше. Майор повчав її, як має поводитись і розслідувати кожну дрібничку. Ще повчав, що коли буде складно знайти причину для поїздки до Львова, прикинутись хворою і проситися до лікаря, а лікар завжди якусь хворобу знайде. “Марійка” пішла до лікарки Сернич, взяла ліки і відбула до місця постою.
Коли провідник “Чорний” вибрав усі уколи, “Марійка” взяла кров і повезла на аналіз. У Львові зайшла на явочну квартиру. Майор про все випитував, а згодом прийшов військовий з пагонами підполковника КГБ і теж про все розпитував, а водночас хвалив за службу. Після чотиригодинного навчання, “Марійка” пішла до Сернич, полагодила всі справи і вернула знову до “Чорного”. Наступного дня зробила нові помітки, як учив підполковник, та визначила пункт на записки. В одній із записок опер Ковальський дорікав “Марійці”, що мало подає інформації, що він знає більше, ніж вона подає, і це свідчить, що він мав більше інформаторів.
Останнім часом “Марійка” освоїла друкарську машинку та циклостиль, писала листівки та звернення до червоноармійців, робила звіти, давала уколи хворим, робила перев’язки раненим, їздила до Львова та стрічалась з полковником. Про свою роботу інформувала опера і отримувала від нього все нові вказівки та настанови.
Десь наприкінці 1948 року група “Андрія” переквартирувала на терени сіл Добросина та Пили. Тут “Марійка”, в свою чергу, поробила позначки пунктів зв’язку з операми. В одній із записок повідомила, що в с. Пилах, в церкві, на хорах, є криївка. У тому ж селі в господарстві Миколи Сеника теж є криївка, і там перебувають повстанці: “Степан”, “Вишня”, “Веселий” і “Дуб”, заходили провідники: “Андрій”, “Чорний”, “Білоус”, “Сірий” та інші. Питали “Марійку”, чи не хотіла б поїхати додому, відвідати рідних. “Марійка” відповіла, що, звичайно, хотіла б, але боїться, бо про неї знають в КГБ. Про пропозицію поїздки на Схід “Марійка” написала оперу Фйодорову і поклала на пункт. Повідомила, що завтра відходить на полігон і звідти поїде на Схід, звичайно, не на завжди, а тільки в розвідку.
По дорозі у Львів вступила на вулицю Бема, 8, до “Своя”. Запитала, чи може зустрітися з полковником, він сказав, що зараз покличе. Полковник прийшов і став розпитувати, що нового, і чому так довго не давала про себе чути. “Марійка” відповіла, що не позволяли обставини і показала йому квиток на поїзд і посвідку. Полковник оглянув документи і спитав, де взяли печатку, яка була прибита. “Марійка” сказала, що “Богдан” квартирував на Тернові, а там ходив голова за контингентом, якого він зліквідував і забрав печатку і зброю. – Твої знимки вже в Конотопі, і про твій приїзд вже знають, тож, коли будеш на місці, зайди в КГБ. Полковник написав Конотопському начальнику листа, аби той повірив “Марійці” про мету її приїзду, водночас попередив її, коли буде вертатись – зайти до нього.
Приїхавши до Конотопу, зі станції пішла до міста, вступила до начальника КГБ і подала йому листа, написаного полковником. Він прочитав, і став випитувати про ситуацію на Заході, та яке завдання має від Організації, на що “Марійка” відповіла, що має розвідати про тутешні обставини відносно безпеки населення. На це начальник зухвало відповів: "Послали розвідати, бо їм там жарко, хочуть сюди їхати. Думаю, що і тут вони зігріються. Скажи, чого вони хочуть? Хочуть незалежної України? Скільки вони вже її хочуть? Її нема і не буде ніколи. Будеш іти додому, зроби так, щоб тебе бачили люди. Коли будеш вертати і не зможеш зайти", – напиши листа начальнику КГБ Отаманському.
Допоки “Марійка” дійшла до свого дому, вже половина села знало, що повернулась Манька. Під вечір зібралась майже вся родина. Питали, чому так довго не давала про себе чути і чому за нею питало КГБ. Вона відповіла, що це напевно тому, що вона знаходилася з бандерівцями. Вони питали, що це таке. “Марійка” стала пояснювати, що це такі люди, котрі хочуть незалежної України, не хочуть колгоспів, виступають проти більшовиків, хочуть щоб краще жилося народові.
Такі слова “Марійки” насторожили і навіть налякали родину. Всі вони пам’ятають більшовицькі репресії та голодомор у Східній Україні.
На третій день перебування в Козацькому, ніби боячись арешту, “Марійка” поїхала до Конотопа, і мала розмову з начальником КГБ. Приїхавши до Львова, вступила до “Свого” і мала зустріч з полковником. Полковник привітався і став розпитувати про подоріж. Очевидно, що був задоволений результатом її праці і сказав, щоб наступного разу, коли поїде, вступила до нього.
По дорозі до Жовкви зустріла Лозинську і з нею доїхала до Добросина. До Лозинської не заходила, а пішла в Замочок. Там зустріла “Андрія”, “Катрусю” і “Сірка”. “Андрій” став розпитувати про подоріж, чому так скоро повернулась. “Марійка” була ніби ображена тим, що їй не дозволили взяти з собою пістоля і післали її саму. Далі розказала, що люди живуть там бідно, працюють в колгоспі. В селі нема ні стрибків, ні міліції. До родини приходили КГБісти і питали за нею. Ввечері “Марійка” зробила крейдою знак на стодолі і почала друкувати летючки на циклостилі.
Одної ночі “Андрій” прийшов від провідника “Сірого“ і сказав готовитись для поїздки на Схід, і що на цей раз поїдуть з нею хлопці “Дужий” і “Ігор”. “Марійка” написала записку і повідомила опера про розмову з “Андрієм” та поклала на пункт.
Янчишин купив три квитки, і “Марійка”, “Дужий” та “Ігор” пішли до поїзда. Час до поїзда був так розрахований, що “Марійка” не мала змоги вступити до полковника. У Конотопі “Марійка” післала листа до начальника КГБ і назначила зустріч біля маминого городу. У Козацькому приїжджі поселилися в мами “Марійки”.
У назначений час і місце прийшла “Марійка” і сказала начальнику Скоблікову, що вона повертається назад, а хлопці, мабуть, залишаться. Вона описала їх зовнішність, а яке вони мали завдання, не знала. В кінці розмови майор Скобліков сказав, що не допустить до того, щоб в його районі базувались бандерівці і баламутили народ.
На наступній зустрічі “Марійка” сказала, що хлопці, мабуть, поїдуть з нею додому тому, що наближається зима, а місця для криївки ще не знайшли. Такою відповіддю майор дуже втішився. У Львові “Дужий” і “Ігор” пішли до знайомих, а “Марійка” пішла на явочну квартиру і про все полковнику розповіла. Полковник був задоволений такими новинами і похвалив “Марійку” за співпрацю. В часі розмови полковник нагадав “Марійці” про її “хворобу” і можливість скористатись при потребі.
Маневруючи в терені, і маючи зустрічі з підпільниками, а головно з провідниками, про все повідомляла опера. Падали криївки, гинули повстанці.
У часі наступної зустрічі “Марійка” повідомила полковника, що вже готова криївка в Зарудцях в господарстві Гната Копитинського і нарисувала йому схему будови. Полковник сказав зробити помітки на сусідній стодолі.
На перший день Різдвяних свят повстанець “Влодко” просив “Андрія” дозволу піти до Мокротина, бо там має бути його брат Володимир, котрого давно не бачив. “Андрій”, не мав охоти його відпускати, бо казав, це свято і можуть бути в селі більшовики. Однак надалі погодився, і “Влодко”, “Чумак” і “Сірко” пішли до Мокротина.
“Влодко” і “Чумак” — мої колишні сусіди, і про цю подію знаю докладно. “Влодко” – Гащук Дмитро, 1929 р нар., син Олени Гащук. Батько Василь помер у 1940 р. П’ять братів Дмитра загинули від більшовицьких куль у попередні роки. Мати , брат і дві сестри були на засланні у Сибірі. Наймолодший брат Володимир 1931 р. нар. переховувався у Львові. З ним і хотів зустрітись Дмитро – “Влодко” й прийшов зі своїми побратимами на рідне обійстя. Я з групою ровесників проходив через подвір’я Гащуків і Дмитро покликав нас до прибічка. Ми привітались і стали розмовляти, та згодом тихенько колядувати. На сусіднє подвір’я теж прийшли колядники і теж колядували. Нараз несподівано появились облавники, і один з них наближався до нас. Ми всі розбіглись, хто куди, і сталась стрілянина. Першим впав “Сірко” , а далі “Влодко”. Вночі прийшов до криївки “Чумак”, де був “Андрій” і “Марійка”, й розповів про подію, але хто впав, він не знав.
Вранці “Марійка” написала записку і повідомила опера, що в Мокротині впали два вояки.
Через кілька днів “Марійка” довідалася від “Андрія”, що до них має прийти провідник “Сірий”, і повідомила про це опера та зробила помітку на сусідній стодолі, як вчив її полковник. 26 січня “Марійка“ “тяжко захворіла” і написала записку, що “Сірий” прийде 27 січня, яку поклала до тайника.
“Андрій” попросив господиню супроводжувати “Марійку” до Львова. Там, у Львові, Копитинська завела “Марійку” до знайомої жінки, де вони пересиділи, допоки розвиднілось, а вранці понесла передачу до тюрми, а “Марійка” пішла на явочну квартиру. Полковник похвалив “Марійку” за сумлінну працю і сказав, що хлопці даром ніч не мерзли і вбили п’ятьох бандерівців. Бій тривав понад годину. Було відомо, що був тяжко поранений підполковник.
До помешкання увійшов майор Сафонов, і полковник сказав, що він тепер буде з нею працювати. Сафонов сказав “Марійці”, щоб не боялась, і, що підозріння відведуть від неї на когось іншого.
Того дня в криївці впали: “Носач” – окружний референт ОУН, “Сірий” – окружний провідник СБ, “Андрій” – районовий провідник СБ Жовківщини, “Славко” і “Чумак” – стрільці.
Полковник радив “Марійці” зараз не йти до Зарудців, а чекати, допоки їй хтось не повідомить про бій і вбитих, а йти до “Терлецького”. “Марійка” пішла до жінки, від котрої вранці вийшла. Копитинська прийшла пізніше і повідомила про подію в Зарудцях. “Марійка” вдавала, що дуже жаліє, що так сталося і ревно плакала, що не має де вертатися. Потім сказала, що в одному селі має знайому і спробує піти до неї.
Зі Львова поїхала до Гамулець і зустрілась з “Терлецьким”. Там допомагала дівчатам друкувати листівки, а заодно написала записку до опера, де описала місце криївки і людей, що там перебувають.
Ранньою весною 1951 р. ОУН організовує ще одну поїздку людей на Східну Україну і, зокрема, в село Козацьке, щоб створити сітку ОУН. Висилають туди “Марійку” з “Байдою”, котрі мали фіктивний шлюб, і “Тихоліса” – районового есбіста Магерівщини. Поїздка була без всяких перешкод і над ранком прийшли до мами “Марійки”.
Викопали там криївку і перевезли друкарську машинку та інше приладдя для випуску підпільної літератури, а також необхідну зброю.
“Тихоліс” мав адресу ще одної вчительки десь у Волгограді, яка раніше працювала тут на Західній Україні. Він планував утворити і там підпільний осередок. Побувши кілька днів у Козацькому, вирішив поїхати на Волгоградщину. Коли сів у поїзд, через кілька зупинок побачив, що за ним хвіст, і недовго думаючи, вискочив на ходу з поїзда.
Пересувався до Козацького тільки вночі, — вдень переховувався в скиртах. Через кілька днів, мокрий і голодний, із запаленням легень, добрався до Козацького. “Марійка” дуже здивувалася, що він скоро повернувся. Він сказав, що за ним був хвіст, і він мусів повернутись назад. Там у криївці підлікувався, і трохи одужавши, повернувся на Захід.
Аналізуючи всі викриті криївки й інші факти, СБ прийшла до висновку , що головним провокатором тут виступає “Марійка”, яку вже в минулому підозрювали. СБ вирішила “Байду” і “Марійку” стягнути сюди. У червні 1951 р. вони приїжджають. Перед тим "Дем’ян" прийшов до “Олі” і сказав, що з нею в криївці треба примістити “Марійку”, яка приїде зі Сходу. Спочатку він сказав, що вона їздить легально, і щоб з нею зайвого не говорити. А пізніше додав, що її підозрюють як провокатора, і щоб за нею і її поведінкою слідити й не дати подивитись на верх. “Оля” злякалась, бо ж залишатись наодинці з провокатором, ще й на не визначений час, дуже ризиковано, боялась не смерті, а катувань.
Через два дні “Мечник” привів “Марійку” з закритими очима, і “Оля” залишилася тільки з нею. Вона прийшла з невеликим пакунком і двома пістолетами.
Перший тиждень “Марійка” поводилася досить спокійно, розпитувала де, як і з ким зимувала. “Оля” викручувалась, як могла. На другий тиждень почала нервуватися, чому не приходять за нею. “Оля” її заспокоювала. Найгірше було, коли було чути ходіння людей близько криївки і російську мову. Але “Марійка”, мабуть, ще не здогадувалась, що про її юдину роботу вже знають і поки що поводилася ніби спокійно. На третій тиждень приходять хлопці і кажуть “Олі” забирати свої речі і виходити в інше місце, а “Марійка” відходить до чоловіка. “Оля” з полегшенням зітхнула і перехрестилась. Тут вони розійшлися назавжди: “Оля” далі пішла в підпілля, а “Марійка” під слідство.
Слідство тривало від 14.07.1951р., закінчено 03.08.1951 р. І був суд, і була кара.
Михайло Пахолок, м. Бережани
Панас Володимир Атанасович (псевдоніми "Влодко", "Срібний") ЛО с. Карів (Рава-Руська); 1920; ОУН, стрілець ОУН-УПА, керівник Північного окружного Проводу ОУН; весною 1952 разом із "Тихолісом" і "Дужим" (районний провідник СБ (ЛО Жовква) проводив слідство над майором НКВС Марією Москаленко, в підпіллі працювала під псевдо "Маруся", уродженка с. Козаче (СО), котра була викрита надрайонним референтом СБ Іваном Назаркевичем ("Тихоліс"), вона приїхала в Галичину учителювати в 1940 і згодом влилася в збройне підпілля, її справа містила 4 томи цінних матеріалів про особисту діяльність та усю структуру НКВС кількох районів, матеріали справи були передані в СБ і в Провід на перевірку та розробку високих чільників НКВД; 21.03.1953 р. загинув у славному бою із бандою НКВД у Радванському лісі (Радехів).
