Головна Історія Кривавий Спас (уривок)

Кривавий Спас (уривок)

194
0

Дві розтягнуті шеренги солдатів, між шеренгами вісім метрів, між солдатамине більше трьох. У класичній військовій термінології подібна побудова наступаючих військ носить назву розгорнутий стрій. Місцеві жителі, не ознайомлені з військовим статутом, назвали цей порядок по-своєму: «червона мітла». Така побудова ефективна для зачистки території, але у бою вона не спрацьовує, принаймні, проти партизан. Але воювати тактично правильно проти купки бандитів офіцери не хотіли. Не виробили вони і хоч якоїсь елементарної тактики ведення бою. Єдиним їх козирем була чисельна перевага. Але те, що годиться для відкритого бою – три проти одного, тут не спрацьовує. Вздовж околиці лісу причаїлися стрільці «Окуня» разом з чотами сотні «Мирного». Автомати і гвинтівки націлені на ворога, затвори переведені, патрони у дулах. «Окунь» не починав бою. Він чекав, коли наступаючі підійдуть ближче і відкриють свій лівий фланг.

Це напевне була неповна рота, в усякому разі чотовий нарахував не менше вісімдесяти постатей. Коли вони порівнялися з місцем, де заховався «Окунь», він натиснув гачок спуску важкого кулемета. Ліс одразу ожив. Стріляла, здавалося, вся стіна лісу: і спереду, і позаду, у спини наступаючим. Початок бою виявився для енкаведистів повною несподіванкою. Вони просто остовпіли, не відстрілювалися, лише захоплені зненацька стояли посередині вигона і падали, скошені кулями. У таких випадках достатньо було якоїсь дії, щоб вивести людей із заціпеніння. Цією дією стала черга з автомата молодого лейтенанта. Солдати неначе прокинулися, снопами дружно  звалилися на траву, спробували зайняти оборону. Але енкаведистине піхота, їм ніколи окопуватися, та й нічим. Саперні лопатки солдатам НКВС не передбачено. А поле таке рівне, і трава, як на зло, така низенька!

Навіть у таких несприятливих для себе умовах, то тут, то там у відповідь озивався автомат, посилаючи черги не у конкретну ціль, а у напрямку лісу. Це, звичайно, давало ефект, але протилежний тому, на що сподівалися. Як тільки на вигоні зявлялася вогнева точка, вона автоматично ставала ціллю для доброго десятка повстанців. Хтось та й попадав у неї, і солдат навіки заспокоювався на зеленому полі.

Побачивши, що солдати перестали відстрілюватися, «Окунь» віддав наказ берегти набої і припинити стрільбу. Майже одразу вогонь стих, і двоє на вигоні підняли свої голови. Ліс озвався декількома пострілами. Чи досягли кулі цілей чи ні, але ніхто більше не наважувався підняти голову.

Сотенний «Тихоліс» постерігав за боєм дещо східніше. Він бачив усю картину, що відкривалася перед ним. «Тихоліс» не міг не відзначити майстерність, з якою «Сіроманці» заманили ворога на відкрите місце і підставили під нищівний вогонь. Підлеглі «Яструба» ще раз підтвердили свою перевагу навіть перед ним, випускником Лявенбурга.

– Непогано спрацьовано, – озвався поруч сотенний «Перемога».

Його сотня у бою участі не брала, тому «Тихоліс» зали «Перемогу» при собі.

– Це лише початок бою, – відповів «Тихоліс». — Невідомо, що нас ще чекає.

Неначе у підтвердження цих слів у глибині лісу пролунали часті вибухи. Обидва командири повернули голови.

– Підстаршинська школа, — здогадався «Перемога». — Обстрілюють з гармат.

– Це з Вільок, – підтвердив «Тихоліс» і нахмурив брови.

Щось йому у даній ситуації не сподобалося.

Артобстріл тривав хвилин пять, не більше, після того настала коротка пауза, яку невдовзі порушила тріскотня з автоматів. Видно, якась група нападників прорвалася до підстаршинської школи і після артилерійської обробки вирішила знищити те, що залишилося.

– Чого їх туди тягне? Там же нічого немає! – здивувався «Перемога».

– Вчора були. От що я думаю. Ще хвилина-дві, і москалі зрозуміють, що атакували лише дерева. Куди вони потім підуть?

«Тихоліс» подивився на «Перемогу».

— Туди, де йде бій, – з готовністю відповів той. – Сюди.

– Тобто у тил «Окуневі». Друже «Перемого», ідіть до сотенного «Мирного», візьміть у нього дві мої чоти і перекрийте можливу дорогу цій групі.

Хоч вони були в одному званні і, крім того, «Перемога» значно старший, «Тихоліс» як сотенний першої сотні автоматично ставав заступником курінного, а у його відсутність заміняв. «Перемога» розчинився серед дерев. На його місце нечутно став «Гонта», один з командирів самооборони.

– Як ваші люди, «Гонто»? – запитав «Тихоліс».Я за них найбільше переживаю.

– Не треба хвилюватися, – заспокоїв «Гонта». – Я у них впевнений.

– Все ж не залишайте їх самих. Бій триватиме довго.

– Наказ, друже сотенний!

– Зв’язковий! – покликав «Тихоліс».

Неначе зпід землі перед ним виріс залишений «Яструбом» повстанець «Горошок».

– Відправляйтесь до сотенного «Яструба» і попередьте його, що тут москалі застрягли, тому основний удар направлять на нього.

– Наказ, друже командир!

*     *     *

Як і кожний командир, сотенний «Мирний» вважав, його ділянка бою найголовніша і що найменша втрата бійців обовязково ускладнить ситуацію. Тому він недовірливо вислухав «Перемогу», який хотів забрати із собою цілих дві чоти. Але поки що бою не було, а «Мирний» не звик обговорювати накази, тому, скріпивши серце, він передав у розпорядження  прибулого потрібних людей. Зрештою, у нього ще залишалася більша половина його сотні, не рахуючи відділу «Буг», що хоч і не підпорядковувався «Мирному» безпосередньо, все ж займав одну оборону.

Сотенному «Перемозі» було не до емоцій «Мирного». Він біг на чолі чот у глибину лісу, в напрямі підстаршинської школи, весь час зміщуючись дещо вліво. Попереду постріли стихли. Напевне, після «важкого бою» солдати здобули пусті землянки. Зате посилилася стрілянина там, де залягла чота «Окуня». Як і передбачав «Тихоліс», обманутий і озлоблений ворог спробує реабілітувати себе, вдаривши «Окуню» у спину. Але для цього йому потрібно перебратися через гряду, що простяглася із заходу на схід. Тому потрібно було її зайняти першими.

– Гряда! – лише і вимовив «Перемога», звертаючись до чотового, що біг справа.

Той розуміюче кивнув головою.

Ліс у тому місці був чистий, без кущів, лише осипана кора сосен і низька чорниця. Бігти було легко. Повстанці старалися не шуміти, не ставати на сухі гілки.

Попереду появилася невисока грядамета їх бігу. Одна чота взяла вправо, на ходу розтягуючись у шеренгу, інша зробила те саме зліва. Всі майже одночасно залягли, тільки підібравшись до підвищення. Попластунськи вибралися вгору.

І вчасно. У пятдесяти метрах попереду серед дерев замиготіли  зелені форми солдатів. Їх було багато, значно більше двох чот, що залягли на горбику. Зволікати було ніколи, і «Перемога» першим натиснув на гачок автомата. Одночасно справа і зліва озвалися інші повстанці. Передні ряди наступаючих, які нічого подібного не чекали, скосило залпом. Врятувалися лише ті, що були за деревами.

У відповідь дехто відстрілювався, заховавшись за перешкодою, але основна маса почала відступати. У таких випадках достатньо було когось одного, як за ним подалися інші. Їх не зупинили ні кулі, що летіли їм навздогін і ніні та й наздоганяли свою жертву, ні матерні команди капітана, що метався тудисюди, намагаючись впорядкувати втечу, а при можливості організувати відсіч.

Це у плани «Перемоги» не входило, тому він повернув дуло автомата і направив його на капітана. Той бігав як навіжений між деревами, і сотенному ніяк не вдавалося спіймати його на приціл. Коли ж це йому вдалося, капітан враз спіткнувся і повалився на мяку вкриту корою землю. Хто долучився до його смерті, «Перемога» не знав, як і не знав, чи випадково капітан наткнувся на кулю, чи хтось з вояків подумав так же, як і сотенний. Але головне зроблено. Залишившись без старшого, енкаведисти перетворили відступ у втечу, залишивши для прикриття з десяток автоматників, доля яких вже була вирішена.

Бій ще тривав, але дедалі згасав. Попереду ще огризалися окремі автомати, але і вони замовкали, коли ставали мішенню доброї півсотні повстанців.

Тут «Перемога» зрозумів, що піднесені такою легкою перемогою стрільці ринуться в атаку, навздогін відступаючим. Це у його плани не входило і грозило непотрібними жертвами. Тому сотенний спочатку стрільцю зліва, потім справа наказав:

– Чотових до мене!

Наказ передали по шерензі і невдовзі поруч гепнулися на землю обидва командири.

– Перекажіть своїм людям: лежати на місці! Ні в якому разі не йти вперед. Послати по троє розвідників з обох боків у ліс для спостереження за ворогом. Виконуйте!

Попереду перестали стріляти. Сотенний не став докопуватися до причини припинення вогню. Зараз він виконував наказ «Тихоліса» і не пропустив ворога у тил. Звідти то чувся відголос бою, то наступала тиша. Видно, притиснуті вогнем автоматів солдати на вигоні час від часу пробували залишити поле смерті, але повстанці у лісі не давали можливості їм це зробити.

Невдовзі повернулися розвідники, і командир чоти справа доповів:

– Москалі відступили до підстаршинської школи. Командири про щось радяться.

– Скільки їх? – запитав «Перемога».

– Менше сотні, – почув він, як зліва поруч впав на землю інший чотовий. – Видно, капітан, якого я звалив, був старшим за званням, тому що мої люди бачили на погонах найбільше три зірочки.

– Старший лейтенант, – здогадався «Перемога». – Що вони робитимуть далі?

– Там залишилося двоє моїх людей, – повідомив другий чотовий. – Якщо щось зміниться, вони дадуть знати.

– Мої також залишилися, – озвався перший.

– Може, атакуємо? – запитав інший. – Нагода є.

– Чекаємо, – жорстко відповів «Перемога». – Наше завдання – не пропустити ворога у тил нашим хлопцям. Розгромлять його інші.

Він подивився на сумні обличчя чотових і, усміхнувшись, добавив:

– Славу розділимо на всіх порівно.

– Не для слави воюємо, – образився один. – Просто шкода, що хлопці воюють, а ми тут відлежуємося.

– Можливо, те, що ми тут лежимо, врятує не одне життя! Тому лежимо, – закінчив «Перемога». – Так і поясніть хлопцям. І особлива увага на фланги.

Ціною неймовірних зусиль і невідомо яких втрат військам НКВС вдалося здобути село Яцуни, що північно-східніше Пирятина. Те, що вони використають цей плацдарм для подальшого наступу, було очевидно. З-за насипу «Яструб» бачив, що у селі відбувається перегрупування підрозділів. Солдатів було багато, не менше батальйону. Серед них «Яструб» помітив зелені кашкети прикордонників. Щось неприємне кольнуло серце від того, що доведеться воювати не лише з енкаведистами, але й з прикордонниками, про яких у колишнього танкіста залишилися лише приємні спогади ще з довоєнного часу.

Десь поруч у лісі почулася канонада бою, і сотенний вирішив, що ворог проник в тил, і тепер виникла загроза оточення. Тому він відправив у ліс два рої з чоти «Сокори» на чолі із самим чотовим.

Відправивши розвідку, «Яструб» знову переключився на село. Його дуже непокоїло це вороже скупчення. Він неначе відчував, що воно принесе неприємності.

Зрештою перегрупування підрозділів завершилося, і солдати ротами покинули село, охоплюючи насип у півкільце. За лівий фланг сотенний був спокійний. Рота бігла у напрямі лісу якраз на кулемети «Мирного». Якщо сотенний витримає перший удар, то атакуючі там і залишаться навіки.

Петро ЛУЩИК.