Головна Герої Українські традиції — великий спадок

Українські традиції — великий спадок

174
0

Завершився творчий конкурс, організований нашою газетою. У ньому взяли участь школярі 8-11 класів з усіх куточків Жовківщини. Компетентне журі визначило переможців. Сьогодні друкуємо три найкращі роботи, надіслані на адресу редакції.

 

Ким би ти не був, де б тебе не закинула доля – завжди залишайся тим, ким є. Неважливо якої ти нації, з якого континенту, хто твої батьки, яке твоє світобачення – будь людиною і не руйнуй того, що залишили твої пращури. Адже світ, в якому  ми живемо, з кожним днем змінюється, наука та технології ведуть вперед, вдосконалюють життя на краще. Краще… Але нічого вічного немає, одні народжуються, інші помирають. Щось губиться, ламається, забувається. Життя – це як метелик: подув вітер – зламав крила. Але ми — українці, у нас міцні крила, ми — нація, яку ніколи ніхто не зламав і ніколи не знищить, бо ми живемо сучасним, не забуваючи про минуле та пам’ятаючи, що за горами зустріне майбутнє.

Невід’ємною частиною минулого та майбутнього є наша духовна спадщина, зокрема українські звичаї та традиції у час Різдва Христового. Збагачувались наші традиції від покоління до покоління, поєднуючи у собі не один період та не одні зміни у державі. Різдво – це час великих змін, найперше,  у душі кожного християнина, час роздумів та радості.

Багато можна згадати про період Київської Русі, де спочатку жили тільки язичники і вірили у різні природні сили, чи період Гетьманщини та добу Руїни, коли на Січі у день Різдва проводили збори, підбивали підсумки та обирали нове керівництво. Та все одно з приходом на українські землі християнства ми бачимо, що відбулись величезні зміни. Українці стали  християнами, але їх віра у Бога переплелася із давніми язичницькими віруваннями дуже міцно. Язичницький і християнський світогляд так тісно поєдналися у свідомості людей, що вони й самі не помічають, як одна їх дія суперечить іншій. Найважче було святкувати Різдво у ХХ столітті. Адже у радянський час, в добу комуністичного режиму й говорити про Бога було заборонено.

Сьогодні на Різдво Христове кожен українець має можливість піти до церкви, разом зі своєю родиною, сусідами, знайомими почути радісну звістку – «Бог предвічний народився». Та не так було ще кілька десятків років тому. Важким був період ХХ століття, період панування більшовицького режиму. Навіть молитись ворог не давав: церкви були позакривані, багато храмів зруйновано, перетворено на склади та звалища. А вже про святкування різдвяних свят і мови не могло бути. Але ніякі заборони, переслідування, жорстокі розправи не могли вбити в українського народу глибоку віру в Бога. Народ продовжував, хоч і підпільно, вірити, вшановувати свята. Адже люд Божий всіляко намагався зберегти звичаї та традиції, передати їх наступному поколінню.

Різдво – це одне із найвизначніших свят. 6 січня – особливий день, день приготування Святої Вечері. Ще вдосвіта, як тільки сонечко загляне у блискучі шибки, господиня приступала до праці. Спочатку бігла до криниці по воду, якою мила кутю, а цією водою підливала щепи у саду для того, щоб був урожай. Адже кутя – головна різдвяна страва, варили її густою, як каша, і щедро заправляли горіхами, медом та маком. До вечері готували пісні страви, у яких представлено найголовніші плоди з поля, городу і саду. За звичаєм на столі мало бути дванадцять традиційних страв: кутя, узвар, риба смажена, пісний борщ з вушками, голубці з тертої картоплі, тушкована капуста з грибами, салат із буряка, пампушки, домашній хліб, консервовані овочі, вареники з капусти. Все те, що не містить жиру, м’яса, яєць та молока. Ці страви ніби символізують12 апостолів Ісуса Христа. Цікавинкою є те, що коли господиня ліпила вареники, то в один вареник клала монету. А за вечерею хто її знайшов, в того будуть вестися гроші цілий рік. Повечерявши, господиня збирала посуд – виделки, ножі, ложки – зв’язувала всі докупи сіном, аби череда вкупі трималась.

У цей день усі члени сім’ї повинні були бути вдома. Господар мусив посіяти сивак (це мак, але у цей день його називають “сиваком”, бо має чарівні властивості).

 Коли перші сутінки спадали на землю, мати починала накривати на стіл. Газда приносив до хати дідуха та жменьку сіна, а діти в цей час ховалися під стіл та “куд-ку-дахкали”, щоб кури неслися.

Господарі клали сіно на стіл, що символізувало народження Ісуса Христа у яслах на сіні. А дідух ставили тому, що колись він виконував роль сучасної ялинки. Його прикрашали різнокольоровими стрічками та паперовими квітами. Ставили  дідуха на почесне місце в оселі – під образами на покуті. Його робили з першого зажинкового або останнього обжинкового снопа. Слово “дідух” має давнє коріння. Неважко й здогадатись, що мова йде про дух діда – символічного представника родоводу. Кажуть старі люди, що коли Ісус народився в стаєнці, то було дуже холодно. У стіні Йосиф знайшов шпарину та затулив її снопом із соломи, відтоді дідуха почали ставити в хаті, бо він є символом затишку та тепла. Також по кутах столу клали часник, щоб оберігав хату від нечистої сили, та усі були здорові, цукор – щоб було життя солодке, гроші – щоб велося багатство. Стіл  накривали новеньким обрусом. Перед вечерею запалювали свічку за померлих і молилися «Отче наш». Свічка також нагадувала про те, що над стаєнкою, де народився Ісусик, світила зоря, яка привела до нього пастушків та царів.

Найперше на стіл ставили кутю, яку несла наймолодша дитина в сім’ї. Адже пшениця зіграла головну роль у спасінні Христа. Коли Мати Божа втікала від Ірода, побачила хлопця Василя, який сіяв пшеницю. “Сьогодні сієш,а завтра будеш жати” – сказала юнакові. Наступного дня Ірод питає його: “Чи не бачив утікаючої матері з дитям?”. «Бачив, – той відповів, – коли сіяв, а тепер ось жну…». “Від сіяння до жнив пройшло багато часу, їх не впіймати”, – вирішив Ірод і повернувся. Відтоді пшениця має головне право бути на столі. Другою стравою після куті вважають густий узвар із сушених груш, яблук, слив.

Як зійшла перша зоря, усі сідали до столу з молитвою на устах. Щиро дякували Богу за всі отримані ласки. Помолившись, першим брав миску з кутею господар, наповнював ложку зернами й тричі підкидав догори: скільки зернят прилипне до стелі, стільки у Новому році буде приплоду, стіжків у полі та роїв у пасіці. Починали й закінчували вечеряти з куті та узвару. За столом не забували й про душі померлих. Їх також запрошували до вечері, окремо ставили тарілку із стравами, а на ніч залишали кутю на столі, бо, за переказами, мали прийти в ту ніч душі померлих. У Святвечір починали колядувати, хоч час був важким, боялись навіть слово не те сказати. Скільки тих колядок проспівали! Але й були сім’ї, які святкували Святвечір, обливаючись слізьми, бо немає чоловіка – в Сибір забрали. “Сумний Святий Вечір в 46 році, по всій нашій Україні плач на кожнім кроці…”. Повечерявши з сім’єю, діти, які були одружені і жили окремо від батьків (навіть якщо жили в іншому селі), збирались і йшли з калачем і колядою до своїх батьків. З наступного дня починали ходити від хати до хати групами колядники і вертепи, відтворювали містерію народження Христа.

Сум огортає душу, коли ми згадуємо важкі часи, які спіткали наш народ. Завдяки незламності та силі волі, міцному духу наших пращурів ми отримали великий спадок – українські традиції, які, незважаючи на національно-релігійний гніт, вдалось зберегти.

 

Олена Калітовська,

учениця 11-Б класу

Глинського НВК “Загальноосвітня школа IIII ст. – дошкільний заклад”.