Головна Культура Співоча сім’я Богдана та Лариси Кожушків відома не лише на теренах Жовківщини,...

Співоча сім’я Богдана та Лариси Кожушків відома не лише на теренах Жовківщини, а й за межами України

699
0

«Співайте щиро і на повний голос!»

Співоча сім’я Богдана та Лариси Кожушків відома не лише на теренах Жовківщини, а й за межами України. Їхню чарівну музику слухали за кордоном та знову і знову запрошують у гості. Любов до цього мистецтва
тут передається поколіннями. Ми поспілкувалися із Ларисою Кожушко, яка розповіла чимало цікавих моментів як із професійного, так і з сімейного життя музикантів.

— Ларисо Миколаївно, розкажіть нашим читачам
про себе — звідки Ви родом, і як доля привела до Магерова?

— Народилась я у мальовничому куточку Прикарпаття — місті  Миколаєві. Саме звідти родом Яків Головацький (один із засновників “Руської Трійці”), Уляна Кравченко, Микола та Корнило Устияновичі. Ця земля дарувала світу багато талановитих митців, патріотів рідного краю. Пишаюся тим, що народилась і зростала у ньому.

Миколаїв — надзвичайно гарне і цікаве місто, у якому збереглися давні печери, які ми з друзями досліджували щоліта, австрійські фортифікаційні споруди та Заклад графа Скарбека на околиці. Тож не дивно, що мене цікавила історія… Закінчуючи 10 клас, я вагалася, який обрати шлях, — історика, журналіста чи вчителя української мови. В результаті пішла четвертою дорогою — обрала музично-педагогічний фах. Тож із Богданом Кожушком, який є родом із Магерова, познайомилась у Львові. Ми разом навчалися у Львівському музично-педагогічному училищі
ім. Ф. Колесси, співали у мішаному хорі заслуженого вчителя України Євгена Федоренка, сиділи за однією партою на уроках гармонії та сольфеджіо, разом брали участь у концертах. У нас був творчий гурток, який створив знаний
у Львові та в Україні хормейстер Юрій Богданович Антків. Пригадую, як ми разом колядували, а це ж були іще радянські часи… Втім, у Львові було певне відчуття свободи, тож ми ходили від хати до хати, сповіщаючи колядкою
радісну новину. Згадую Юрія Богдановича завжди із великою приємністю. Він для мене був прикладом великої праці і любові до музики та України. Часто згадую його слова: “Якщо хочеш зробити справу і знаєш, що зробиш її добре, то роби!” Це своєрідне кредо у моєму житті.

— Коли виникло бажання поєднати своє життя із музикою?

— Музику я любила завжди. Думаю, це почуття закладено в українців на генетичному рівні. Мій дід Микола, по батьковій лінії, був скрипалем (весільним музикантом), а бабуся Катерина — першою хористкою церковного хору у м. Дубровиці Рівненської області. Мого тата — Миколу Миколайовича Адамчука — знають як аматора хорового співу (був учасником Миколаївської народної хорової капели під орудою Володимира Лопишка та народної хорової капели с. Київця, зараз співає у церковному хорі храму Різдва Пресвятої Богородиці). Мамина родина також славилася потужними поліськими голосами — до поважного віку пам’ятали і співали українські народні та повстанські пісні (мій дідусь Платон, по маминій лінії, був вояком УПА).

Не дивно, що й мене змалечку захоплювала музика. У часи мого дитинства в ефірі радіо та телебачення звучало багато класичної музики, зокрема і фортепіанної, у розкішному виконанні. Тож я почала проситися на навчання до музичної школи. Свій вступний іспит пам’ятаю досі.

— Розкажіть про свою музичну сім’ю.

— Ми з Богданом не прогавили шанс самим спробувати навчити своїх дітей того, що вміємо. Донька Наталя була моєю ученицею у фортепіанному класі (паралельно
навчалась гри на флейті у викладача дерев’яних духових
інструментів Рава-Руської ДМШ Романа Гуля), згодом закінчила ЛНМА ім. М. Лисенка, стажувалась на факультеті мистецтв і драми уTheArcticUniversityofNorway (м. Тромсьо, Норвегія) в педагога Пауля Вольберґа. Син Богдан навчався гри на акордеоні у Богдана Кожушка, якого всі зна-ють як гітариста. Здивуєтесь, але з його акордеонного класу троє випускників здобули вищу музичну освіту. Якщо
говорити про нашого сина Богдана, він є асистентом-стажистом у класі доцента Ярослава Олексіва (ЛНМА ім. М. Лисенка) та удосконалює мистецтво гри у Hochschulefür-MusikDetmold (Німеччина). Тож своїх дітей до сімейного
музикування залучили відразу, як тільки вони навчились
грати перші музичні фрази.

Сімейний ансамбль назвали просто — “Кожушки” (за назвою родинного обійстя Кожушків у с. Замку). Це була нова сторінка нашого творчого життя. Ми побували на численних фестивалях в Україні, Польщі, Литві. За плечима — перемоги в обласних, всеукраїнських та міжнародних конкурсах, записи на радіо та телебаченні. Поїздка до Вільнюса у 2013 році була особливо пам’ятною, бо відбулась за тиждень до історичної події — саміту президентів — учасників Східного партнерства ЄС у Литві, що змінила хід української історії. Ми поїхали туди на запрошення директора ГО Західного регіонального Центру перепідготовки та соціальної адаптації військовослужбовців Андрія Роя. Саме у ті листопадові дні Громада українців Вільнюса святкувала своє
25-річчя. Також разом із гуртом “Равське Ретро” співали на урочистостях з нагоди 100-річчя української еміграції у Королівстві Бельгія. Минулого 2019 року взяли участь у всеукраїнському фестивалі-конкурсі сучасної авторської пісні “Оберіг” у Луцьку, де стали лауреатами І премії, а вже цьогоріч вкотре підтвердили високе звання “народний” колектив.

— Ви займаєтесь квітникарством. Це хобі?

— Так, це хобі, до якого, віднедавна, я почала ставитись більш професійно. Коли зайнятий інтелектуальною працею, потребуєш певної психологічної розрядки. Квітотерапія — це найкращі ліки від стресів чи негативних думок.

— Також Ви були ведучою “Квіткової майстерні”. Як виникла така ідея, і чим захоплює телебачення?

— Взятися за “Квіткову майстерню” мені запропонувала Христина Лебедь — ведуча програми “Добрий ранок!” на Суспільному ТБ. Я погодилась не відразу, мусила добре зважити, чи зможу поєднувати підготовку і записи рубрики зі своєю основною педагогічною роботою. Зрештою, узгодивши зручний для себе графік знімання, я погодилась. Робота на телебаченні дарувала не лише новий досвід — це
був постійний пошук: вибір теми (відповідно, квітів та реквізиту), підготовка та подача матеріалу тощо. Ніхто не обмежував моєї творчої свободи. Працівники телестудії, часом, зверталися за порадою, як доглянути ту чи іншу кімнатну рослину. Також багато квітів я дарувала сама. Майже півтора року тривала ця квітково-телевізійна робота не лише на ТБ, а й на радіо. Досі із хвилюванням згадую голос режисера за кадром: “Готові? Можемо починати.” На жаль, у лютому цього року “Добрий ранок”, у рамках якої виходила щотижнева рубрика “Квіткова майстерня”, закрили. Це пов’язано із реорганізацією Суспільного мовлення. Втім, деякі із моїх квіткових передач можна в будь-який час переглянути у мережі YouTube. Я пишаюся тим, що була частинкою команди “Добрий ранок!”.

— Похваліться професійними здобутками.

— Декілька років співпрацювала із Всеукраїнським журналом “Музична школа” видавництва “Менеджмент — XXІ” у м. Києві. Була співавтором багатьох випусків, зокрема фортепіанних збірників та підручників із музичної літератури. Паралельно готувала лекції-концерти у нашій Рава-Руській ДМШ на найрізноманітніші музичні теми. Особливою гордістю є лекція “Мистецька Рава-Руська у контексті музичної освіти Галичини в першій половині XX ст.” (2019 р). Її прочитала спочатку у Львові в садибі-музеї Станіслава Людкевича, майже одразу на курсах підвищення кваліфікації працівників культури та мистецтв у м. Рівному, у стінах рідної Миколаївської ДШМ і, звісно, що у Рава-Руській ДМШ, де працюю. Лекція супроводжувалася концертами учнів та випускників школи.

Коли зрозуміла, що мені подобається писати і читати лекції, спробувала себе також на літературній ниві. Написала низку оповідань, об’єднаних у невеликі цикли. Частина їх присвячена родині Іванців із Кам’яної Гори: “Там в господаря двір вострожений”, “Гарно в нашому садочку”, “Ой, червоно сонце сходить”, є також оповідання про Магерівський костел Св. Трійці “Украдений скарб”, оповідання та казки для дітей. Частина цих опусів була надрукована у спільних збірках книжкових видавництв Лілії Ста-сюк у м. Хмельницькому та Володимира Архипенка у м. Києві, у Рава-Руському часописі “Прикордоння” та журналі “Зернятко” львівського видавництва “Свічадо”. У 2017 році у видавництві ТзОВ “Колір ПРО” вийшла друком книга
“Мелодія світлої пам’яті Юрія Антківа”, де (на прохання Маргарити Антків) було вміщено мій спогадесей “Запалені вогники різдвяної зірки ”Великої коляди”. Цей нарис — своєрідна присвята улюбленому Вчителю.

— Яка музика Вам подобається? Що слухаєте на дозвіллі?

— Слухаю різну музику та перевагу надаю класиці. Намагаюсь прищепити смак також своїм учням, допомагають у цьому і сучасні технології, адже тепер будь-якого виконавця можна почути в записах або онлайн-трансляції у мережі інтернет.

— Що побажаєте нашим читачам?

— Земля повинна квітувати, а душа — співати! Тому, якщо хочете бути здоровими, — співайте! І якщо хочете бути щасливими — також співайте, щиро і на повний голос!

— Щиро дякую за розмову.

Спілкувалася Уляна Копоть