Для людей, вихідців із колишнього, так званого “соц. табору”, слово “Прибалтика” завжди асоціювалось із Європою. Можливо тому, що й справді країни, які знаходяться біля Балтійського моря, дуже відрізнялися від інших, більш східних чи південних країн. Якби там не було, а саме слово чарувало!
Пропозиція відвідати Литву була несподіваною, а подія, на яку запрошували, непересічна — 25-річний ювілей Громади українців Вільнюса. Здавалося б, і не багато, але то залежить, якими мірками міряти. В усякому разі, самі громадівці знають, яким нелегким, цікавим і напруженим був цей шлях.
Сказати, що Вільнюс гарний, – не сказати нічого. Він не просто гарний — він загадковий, несподіваний і чарівний. А ось це відчуття, що ти у незнайомому місті, наче вдома, — це вже ознака надзвичайного психологічного комфорту. Обмаль машин (повна їх відсутність на тротуарах і пішохідних зонах, повсюдно велосипедні доріжки). Увесь центр міста — історична пам’ятка. Річка Вілія, безумовно, — володарка, неспішно несе свої води до Німана. Принагідно подумала, як шкода, що у Львові над річкою здіснили таку наругу, сховаши її під землю!
Нам дуже пощастило, бо познайомити нас із історією Вільнюса, погодилась Вікторія Овчаренко, яка дуже любить своє місто і знає про нього, здається, усе! Свій туристичний маршрут ми розпочали із проспекту Гедимінаса. Минули ряд цікавих будівель і опинились на Катедральній площі — вона зринула перед очима раптово. Мелодійні дзвони саме скликали вірян на Службу Божу, які поспішали до костелу Святого Станіслава — витонченої і монументальної споруди у класичному стилі (архітектор Стуок Ґудзявичус). Цікаво, що карниз прикрашений ліпкою, яка чимось нагадує ліпнину Жовківського костелу Святого Лаврентія (1606-1618). З іншого боку костелу видніється каплиця Святого Казимира, вибудувана у бароковому стилі. Храм побудований на ритуальному місці, де в прадавні часи розміщувалось вогнище, у якому розпалювали вогонь, щоб вшанувати бога Перунаса.
Оскільки місто побудоване на семи пагорбах, у нас виникло непереборне бажання здолати бодай одну висоту. Вся група, а нас було п’ятеро, наввипередки кинулися підкорювати Верхній замок (у Львові — Високий замок, ще одна паралель). Краєвид на Старе місто — просто вражаючий!
І ось вона — хвилююча мить святкувань Громадою своїх уродин. Гості з’їхались звідусіль, навіть, з далекої Америки. Українців привітав Надзвичайний і Повноважний Посол України у Литовській Республіці — Валерій Жовтенко, голова Громади українців Вільнюса — Наталія Шертвітєнє.
Гостей, бажаючих привітати українську громаду, було надзвичайно багато. Усмішки, теплі слова, неймовірної краси букети квітів, українські пісні у виконанні народного сімейного ансамблю “Кожушки” Жовківського РНД (керівник – Богдан Кожушко) та ансамблю “Калина”, м. Вісаґінас (Литва) — таким було свято. Опісля, спілкувались за “круглим столом” у приміщенні української громади, що міститься в будинку національних меншин м. Вільнюса.
Наступного дня українці зібрались у своїй церкві Пресвятої Трійці на Службу Божу та урочисті заходи, які були присвячені св. Йосафату — першому українському святому, якого канонізував Ватикан. На святкування прибули гості з Йонави, Риги, Варшави, Ольштина та Львова. Службу Божу супроводжував хор, який прибув на святкування із Варшави. Опісля віряни мали змогу послухати духовні пісні у виконанні “Кожушків”.
До речі, церкві Пресвятої Трійці у Вільнюсі незабаром сповниться 500 років, адже вона побудована у 1514 році князем Олександром-Костянтином Острозьким.
Ось такі вони — два дні у Вільнюсі.
Лариса Кожушко,
викладач Рава-Руської ДМШ, учасниця народного сімейного ансамблю “Кожушки”.
