Михайло родом із Львівщини. Після закінчення школи у 1990 році він вступив до Червоноградського гірничого технікуму, а згодом відслужив строкову службу. У 1996 році чоловік розпочав роботу в Сокальському райвідділі міліції, де за роки служби пройшов шлях від патрульного та оперативника карного розшуку до старшого дільничного.
Після виходу на пенсію Михайло виїхав за кордон, працював на будівництві великих об’єктів. Саме там, далеко від дому, 24 лютого 2022 року він дізнався про початок повномасштабного вторгнення Росії. Повернувшись в Україну, кілька днів готувався повідомити дружині про своє рішення піти на фронт, адже вона має проблеми із серцем.
На початку березня 2022 року Михайло приєднався до прикордонників. Спершу виконував завдання на Волині та Житомирщині, а восени був відряджений на Харківщину. Звідти підрозділ регулярно виїжджав на позиції на Луганщину. Він згадує, як у новорічну ніч підрозділ потрапив під масований обстріл артилерією, мінометами та фосфорними боєприпасами, однак тоді всі бійці залишилися живими.
Навесні 2023 року Михайло продовжив службу у складі 15-го прикордонного загону як механік-водій бронетранспортера. Протягом дев’яти місяців на Харківщині прикордонники працювали разом із танковими підрозділами, забезпечуючи їм прикриття. Вони жили за кілька кілометрів від лінії зіткнення у зруйнованих будинках без електрики, але, за словами військового, усі розуміли, заради чого воюють, і підтримували один одного.
Після ротацій на Чернігівщину та Сумщину Михайло брав участь у бойових виїздах на Курський напрямок. 22 лютого 2025 року під час руху до Суджі їхній автомобіль підірвав FPV-дрон. Бійці евакуювалися, але потрапили під повторну атаку дронів. Один військовослужбовець загинув, а Михайло разом із кількома побратимами отримали поранення. Їх вдалося вивезти іншим броньованим автомобілем.
Після реабілітації, у червні 2025 року, Михайло перевівся до 7-го прикордонного Карпатського загону. Нині він служить у відділі прикордонної служби «Нісмичі». Вдома на нього чекають дружина та троє дітей, які залишаються його головною опорою. Дружина відмовилася виїжджати за кордон і з перших днів війни плете маскувальні сітки для військових.
«Для чого хтось має приходити до нас і вказувати, що нам робити? Ми маємо бути господарями у своїй країні. Як у своєму домі», — переконаний Михайло.
