Кажуть, хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього. Людина, яка не знає минулого — як перекотиполе: куди вітер подме, туди воно і котиться, куди приб’ється — там і залишить своє насіння. Але ж людство не перекотиполе, і як сказав у одному зі своїх романів Павло Загребельний: «На порожньому місті роду не заснуєш». Саме тому ми повинні знати свою історію. Історію, яка полита кров’ю і сльозами.
Майже століття тому молоді захисники Української Народної Республіки власною кров’ю вписали нову героїчну сторінку в історію українського визвольного руху. 29 січня 1918 року поблизу залізничної станції Крути, що розташована за 130 кілометрів на північний схід від Києва, 300 курсантів військової школи, студентів і гімназистів прийняли на полі нерівний бій із 4-тисячною (за іншою версією – 6-тисячною) більшовицькою армією, рішуче відстоюючи право українського народу жити у власній державі.
Вони — студенти, курсанти, школярі — виявилися у своєму патріотизмі вище за класові інтереси і, коли постала потреба, без вагань віддали молоде життя в ім’я волі свого народу. В масштабах всесвітньої історії ця битва зовсім незначна. Вона не є зразком військового мистецтва. Але це — символ нескореного духу нашої нації. Це — пересторога тим, хто і нині сподівається поставити націю на коліна.
Події далекого 1918 року — важливий урок для нас, сучасних українців. Це урок мужності й водночас, урок того, якими недалекоглядними не можемо бути в своїх рішеннях, коли йдеться про життя молодих людей.
Німецький філософ Гегель стверджував, що історія повторюється двічі: або як фарс, або як трагедія. На жаль, його передбачення підтвердили події, які відбулися в Україні в 2004-2014 роках. Повторенням у наш час помилок, які здійснили майже сто років тому керівники УНР, неможливо не назвати роки правління Віктора Ющенка. Під час подій помаранчевого Майдану, отримавши високу довіру українського народу, він за короткий час забув усі свої зобов’язання перед ним. Фактично зрадив ідеалам Майдану. Своєю безвідповідальною політикою розчистив шлях до президентства двічі судимого злодія Віктора Януковича. За період свого панування злодій «в законі», Янукович не тільки спромігся разом зі своєю бандою розграбувати Україну, але й,
отримавши настанови від справжнього свого господаря, диктатора Путіна, в лютому 2014 року розстріляти на Майдані та вулицях Києва мирних українських громадян, студентів, які постали проти прокремлівських зрадників.
Так, люди змінилися, але є такі, які навіть не прокинулися: вони споживачі, паразити, що використовують усе, зокрема цінності Майдану, смерть Патріотів, війну — все заради наживи… Однак мало хто в цей час, рік тому, міг передбачити, що ми будемо жити в зовсім в іншій країні, в якій люди моляться за мир і Героїв, де війна і смерть стали типовими новинами дня, де процвітає жорстокість і безмежна жертовність.
Минув рік, як на вулиці великих міст вийшла молодь, протестуючи проти рішення уряду Азарова призупинити процес підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. У ніч проти 30 листопада стався силовий розгін Майдану в Києві. Розгін євромайданівців спровокував Марш мільйонів. Ми стали на шлях трагічної боротьби проти диктатури Януковича. Найтрагічнішим в новітній історії нашої країни став кривавий четвер 20 лютого.
Порівнюємо наших сьогоднішніх молодих захисників східних рубежів країни із Героями Крут: багато із них у розквіті життя — загинули, але перемогли. Тих 300 вояків, студентів з Крут протиставилися кількатисячній більшовицькій навалі. Вони, хоча усі полягли, але перемогли, тому що ми про них пам’ятаємо. 200 українських студентів протистояли двом тисячам «Беркуту» — постраждали, але перемогли. Жодна краплина крові не була пролита намарне! І ми це бачимо та відчуваємо. Це справжня духовна сила Українського Народу!
Моєму поколінню довелося відчути дихання подвигів у наш час. Саме зараз пишуться героїчні сторінки історії України, кожного її регіону. Тепер нам стає більш зрозумілим подвиг київських студентів. І подвиг сьогоднішніх воїнів, які ціною власного життя таки не віддають своєї землі. Вони відстоюють її, незалежно, чи це Схід, чи Захід, чи Південь, чи Північ — до останнього свого дихання. Упродовж віків ми достатньо віддали молодого цвіту країни на вівтар жертовності. Мабуть, настав таки той час, коли ми повинні сказати всьому світу — ми сильна нація, ми вистоїмо. Адже сила наша — у нашій єдності, у нашій цілісності, у нашій рішучості та вірі. І, як говорив Нігоян, теж молодий студент, який постав проти режиму Януковича під час Революції Гідності на майдані Незалежності: «Борітеся — поборете, вам Бог помагає!». Ми будемо боротися, і ми переможемо.
Зоряна ГУМНИЦЬКА.
