Сьогодні на географічній мапі України непросто віднайти місто, яке за своїми історичними традиціями могло б зрівнятися з Жовквою. Глибокі сліди тут залишили насамперед українці й поляки, однак стародавня Жовква може похвалитися також своїм єврейським минулим, про що сьогодні свідчить розташована в самому центрі міста дивовижно гарна, напівзруйнована єврейська синагога.
Славу Жовкви творили усі народності й етноси, які тут проживали, і свій внесок у вінок цієї слави зробили свого часу також єврейські громадяни міста. Але, як відомо, єврейську громаду міста було вщент знищено німецькими нацистами в роки Другої світової війни, а сторінки єврейської історії Жовкви, як і цілої Галичини, згодом вирвано з пам’яті наступних поколінь. Тому так важливо пам’ятати і про цей невід’ємний складник історії міста. Про одну з видатних представниць єврейської культури, уродженку Жовкви, якій судилося стати відомою швейцарською письменницею, ми хотіли б нагадати сьогодні. Мова йде про Залцю Ландман, яка народилася 18 листопада 1911 р. у Жовкві й померла 16 травня 2002 р. у швейцарському місті Санкт-Ґаллені.
Зальця Ландман широко відома у світі як німецькомовна швейцарська письменниця, публіцистка, дослідниця єврейського фольклору, перекладачка, авторка кількох десятків різножанрових книг, переважно на
єврейську тематику. Вона була донькою Ізраеля Пасвеґа та його дружини Реґіни, уродженої Ґоттесман. У 1914 р., після початку Першої світової війни, її батьки утекли до Швейцарії й оселилася в Санкт-Ґаллені, залишивши малолітню Залцю на руках дідуся й бабусі у Жовкві, де вона
провела своє раннє дитинство й навчалася в школі при ордені феліціанок. Їхній дім, за спогадами письменниці, знаходився навпроти Домініканського монастиря.
Оскільки умови життя в Галичині ставали дедалі сутужнішими, то невдовзі й дідусь та бабуся перебралися зі своєю онукою до Санкт-Ґаллена. Тут Залця відвідувала гуманітарну гімназію відтак студіювала право й філософію в університетах Заходу. У 1939 р. вона одружилася з філософом Міхаелем Ландманом, 1950 р. народився їхній син Валентин, нині один із найвідоміших юристів Швейцарії.
У 1960 р. з’явилася перша книга Залці Ландман «Єврейські жарти. Соціологія та зібрання текстів», яка згодом стала надзвичайно популярною, досягнувши у різних виданнях накладу понад мільйон примірників. Невдовзі її було перекладено десятками мов світу.
Зальця Ландман дбала про збереження автентичної самосвідомості східноєвропейських євреїв, яку вона вбачала в гуморі як зброї слабких. Своїй першій вітчизні, містечку Жовкві, вона створила літературний пам’ятник у книгах спогадів про дитинство в Галичині («Спогади про Галичину», 1983, «Моя Галичина», 1995). Наполегливо й критично досліджувала вона єврейську ідентичність і культуру в таких працях, як «Мова їдиш», 1962, «Єврейський етнос», 1967 та ін., переклала німецькою мовою низку творів їдишської літератури (Шолом-Алейхем, Іцик Манґер тощо), написала кілька книг про особливості єврейської кухні («З перцем і сіллю», 1967, «Кошерні тонкощі», 2000), а в збірці есеїв «Марксизм і вишні» (1979) звернулася також до політичної тематики.
Зальця Ландман вважала власну творчість тихим реквіємом за знищеним світом культури східноєвропейських євреїв. Сьогодні її книги входять до золотого фонду німецько-єврейської літератури 20 століття й користуються незмінною любов’ю читачів.
Як свідчать статистичні дані, до Другої світової війни єврейське населення становило понад половину мешканців Жовкви. Тому надзвичайно важливо усвідомити, наскільки багатим і розмаїтим було тут також духовне єврейське життя. Воно утворювало невіддільну частку культурної ідентичності міста. Історична справедливість вимагає, щоб ця частка духовного світу Жовкви не була забутою. У рамках зініційованого нами культурного проекту «Буковинсько-галицький літературний маршрут», який підтримується міністерством закордонних справ ФРН, у місцях народження видатних німецько-єврейських письменників, вихідців з Галичини й Буковини, вже увічнено низку імен — їхні погруддя та меморіальні дошки постали у Бучачі (Шмуель Йосеф Аґнон), Чорткові (Карл Еміль Францоз), Підволочиську (Герман Кестен), Буданові (Сома Моргенштерн), Бродах (Йозеф Рот), Чернівцях (Роза Ауслендер). Тож ми пропонуємо увічнити невеличким погруддям і Залцю Ландман, щоб цим самим віддати данину шани знищеному єврейському етносу Жовкви. Сподіваємось, що наша ініціатива буде підтримана населенням, міським головою і міською радою Жовкви.
Гельґа фон ЛЬОВЕНІХ,
наукова співробітниця
Єврейського музею в Берліні,
член Спілки художників Німеччини;
Петро РИХЛО,
професор кафедри
зарубіжної літератури
та теорії літератури
Чернівецького Національного університету імені Юрія Федьковича,
перекладач,
член українського ПЕН-Клубу
Залця Ландман
Нещасний «князь Сапєга»
(фрагмент із книги «Моя Галичина»)
У Жовкві мешкав бідний божевільний молодий єврей, сумирний дурень, який, геть обірваний, нипав вулицями й кожному зустрічному гордо пояснював. що він син князя Сапєги. Жовква була тоді гарнізонним містом, і молоді офіцери, переважно вельможного походження, страшенно нудилися тут, хоча загалом Жовква вважалася містом високої духовної культури. Патери в монастирях були високоосвіченими богословами, а про євреїв дбав у першій половині 19 століття знаменитий рабин Цві Гірш, який був не тільки відомим автором релігійно-наукових творів, але й ґрунтовним знавцем та любителем німецької класичної літератури. Він створив тут духовно-просвітницьку атмосферу, яка й досі була відчутною, в той час як довкола шаленів фанатичний хасидизм.
Ще на самому початку влади Гітлера євреї Жовкви зі сміхом розповідали невеличкий анекдот із часів рабина Хаєса: якось він прийшов до синагоги геть сумний, і знатні члени громади поштиво спитали його, чим він так засмучений. «Помер Ґете», сумно відповів Хаєс. Після чого траур поширився на всю єврейську громаду, а деякі побожні городяни зважували, чи не слід їм проказати у синагозі кадіш (заупокійну молитву) за «ребе Ґете»…
Проте молодих синів з вельможних родин це мало вабило. Вони шукали не просякнутих високим духом дебатів, а розваг. А з цим у Жовкві було сутужно. Отож вони безцільно блукали містом і жадібно дивилися вслід гарненьким дівчатам, проте не могли ані заговорити з ними на вулиці, ані відвідати їх удома, позаяк доньки з добропорядних родин строго виховувалися тоді в дусі цнотливості, так що суворо пильноване й дозоване спілкування з молодими людьми дозволялося тільки тоді, коли йшлося про майбутніх чи хоча б потенційних кандидатів на одруження. Однак цілком очевидним було те, що молоді елегантні вельможні панове шукали серед бюргерських дівчат не майбутніх дружин, а тільки задоволень.
У гарну погоду офіцери годинами знічев’я сиділи перед кондитерською за невеличкими столиками, виставленими на тротуарі. За таких обставин навіть нещасний божевільний Аббелес, «син князя Сапєги», був для них бажаною розвагою. Вони іменували його дворянським титулом і, сміючись, низько вклонялися перед ним. Крім того, вони навчили його при появі кожного, вбраного у військовий мундир, голосно вигукувати «Хай живе цісар Франц-Йосиф!». Але, звичайно, вони не пояснили йому того, що, крім габсбурзьких, існують ще й інші військові мундири, і що вигук на честь австрійського цісаря не завжди доречний. Адже тоді всюди панував мир, і в Жовкві стояло тільки австрійське військо. Коли ж Аббелес побачив російських козаків, які у своїх шикарних уніформах, верхи на бойових конях, вступали в місто, то він став на дорозі й з усієї сили радісно прогорланив: «Хай живе цісар Франц-Йосиф!».
По тверезому міркуванні росіяни могли, звичайно, сказати собі, що блазня, який зважився на таку безглузду провокацію диких орд ворожих вершників, немає причин остерігатися. Проте вони не звикли довго роздумувати, а були навчені стріляти. Прошитий кулями, «князь Сапєга» тихо осів у вуличну пилюку й помер на місці.
Знищення Жовківської синагоги
(фрагмент із книги «Моя Галичина»)
Про знищення Жовквівської синагоги в 1941 р. зберігся документальний звіт. Він вміщений у книзі «Загибель євреїв Жовкви», що належить перу єврейського вчителя релігії, який весь період нацистської окупації перебував у Жовкві й тільки чудом уцілів: його вже везли депортаційним потягом до табору знищення в Белз, проте йому разом з кількома молодими людьми вдалося виламатися із закритого вагона. Вони зважилися вистрибнути на свободу. Більшості це не допомагало, тому що есесівці виставляли на підніжках кожного вагону спеціальні пости, які стріляли по втікачах і зазвичай вражали їх на смерть. Деякі з них лежали відтак важко поранені, але оскільки від поляків рідко можна було сподіватися на допомогу, то їм не залишалося нічого іншого, як знову в муках повертатися до Жовківського ґетто. Якщо ж по дорозі вони зустрічали поляків чи українців, то ті робили з їхніх поранень і жалюгідного вигляду висновок про те, що йдеться про євреїв, які вистрибнули з депортаційного потягу й доносили на нещасних найближчим німецьким постам.
Тому вчителеві релігії вдалося уникнути цього й вижити. Про знищення Жовківської синагоги він розповідає наступне: ще до прибуття есесівських частин один особливо фанатичний офіцер вермахту наказав зруйнувати будівлю за допомогою гармат. Проте це не вдалося. Мури, які були споруджені як фортечні, виявилися надто могутніми й витримали обстріл. Після цього він вирішив підпалити синагогу принаймні зсередини й використати при цьому як горючий матеріал кілька сотень євреїв, подібно до того, як це практикувалося у менших поселеннях при спаленні дерев’яних синагог. Проте в останню мить з’явився інший офіцер і перешкодив акції.
Однак частина євреїв Жовкви трохи згодом все одно була спалена живцем. Коли спалахнула епідемія тифу, то цілі помешкання підпалювали із «санітарних» мотивів, і кожного єврея, який намагався врятуватися, заганяли назад або розстрілювали. Серед них знаходився й брат мого дідуся Давид, тоді вже літній чоловік…
Переклад з німецької
Петра Рихла
