Вони впевнені у своїй безкарності
Не раджу читати і дивитись фото людям з слабкими нервами. Я сьогодні буду знову про своє. Про м’ясо, кістки та ріки крові.
Про це на своїй сторінці у Фейсбук повідомила Olha Yevstihnieieva.
Кілька днів тому я писала про філію переробного заводу, що відновив свою роботу. Але біля Жовкви, Львівської області є село – Боянець, де кілька десятків сімей займається дворовим забоєм скоту. Пізніше це м’ясо іде на ринки Львова. Вони з незрозумілих нікому причин продовжують і далі тваринні рештки викидати в полях та лісах, що неодноразово фіксували місцеві. Через це вода в колодязях людей непридатна для пиття, але “бізнесменам” байдуже. Сьогодні ми з Ігор Муравський Олег Петрань Михайло Ребриш спіймали їх на гарячому.
Скільки село продукує відходів?
За попередніми підрахунками 9-10 тон в тиждень. 25% становлять відходи від скоту. Тобто у тиждень вони мають 36 тон живого скоту. 27 тон вони продають на львівських базарах, помножимо це на середню вартість м’яса та субпродуктів, нехай у 90 грн, і отримуємо 2 млн 700 тис грн виручки. А утилізація 9 тон решток по середній ціні у 2250 грн за тонну коштує 18 тисяч 450 грн. Хіба не нонсенс при такій демократичній ціні утилізації продовжувати далі отруювати навколишнє середовище, де живуть їхні та чужі діти?
Як тільки ми під’їжджали до місця засідки – побачили мікроавтобус на польській реєстрації з причіпом без номерних знаків, навантажений тваринними рештками.
Ми прослідкували за ними у поле, відзняли, як відходи скидають в поле двоє хлопців. Вдалось затримати обох, але водій за кілька хвилин втік.
Те, що ми там побачили – шок. Вириті котлавани по 4 метри і довжиною у кількадесят метрів, набиті тельбухами і кишками, ріки крові, насипи вже заритих могильників і то все за 50 метрів від річки з красномовною назвою “Свиня”, що впадає у Рату та у Західний Буг.
Викликали поліцію, яка зафіксувала все. Опитала нас, як свідків, та забрала машину з причіпом на територію Ветсанзаводу, бо везти це “добро” на штрафмайданчик було б неадекватно .
Екологи приїхали зі Львова та взяли проби грунту. Це все тривало кілька годин.
Але шокує мене ось що. Коли минулого разу таку засідку робили місцеві і спіймали злочинців на гарячому – то за півгодини приїхало з кілька десят чоловіків, які намагались “домовитись”. Саме після цього я зрозуміла – що там треба бути журналісту.
фото – зі сторінки Olha Yevstihnieieva (фейсбук) :
Цього разу теж під’їхав мікроавтобус з двома чоловіками. Вони підійшли до поліції, я в той час знімала поряд. Коли я спробувала підійти і їх записати – вони банально втекли. Очевидно, вони впевнені, що їм НІЧОГО НЕ БУДЕ. Коли затриманий хлопець дзвонив власнику машини і своєму “куратору”, щоб його забрали, то нас з поліцією обклали матом і сказали, що не приїдуть, бо “ходить ота і їх знімає”.
Це шок. Я навіть не знаю, як назвати цих людей. Вони абсолютно впевнені у безкарності і готові на все. Але бояться камери. Ну хоч щось. Ще 10 років тому, як я тільки починала бути журналістом – мене б це не здивувало. Але те, що це продовжується досі – мене дуже засмучує.
Будемо тримати ситуацію на контролі, бо варіантів до кого звертатись і що робити далі – у місцевих мало. Величезне дякую за громадську позицію Ігор Муравський Олег Петрань та Михайло Ребриш. Ці люди живуть у тому краї і у них є два сценарії – сидіти тихо, щоб не отримати по голові від тих, хто щодня забиває худобу і клав на всі правила або далі боротись, щоб змінювати ситуацію. І ваш вибір викликає неабияку повагу, дякую за це!
Автор, фото – Olha Yevstihnieieva
