Головна Історія Гута – історія Жовківського склозаводу

Гута – історія Жовківського склозаводу

194
0

Скляне виробництво на теренах Жовківщини розвивалося з незапам’ятних часів – кварцовий пісок, велика кількість букових лісів, з деревини котрих вироблявся поташ,  паливо і вугілля були доступними у достатніх кількостях.

У 1862 році в Жовкві господарським товариством Лілієн і К° на західній околиці міста, на непридатних для сільського господарства заболочених землях було засновано гуту скла. Завод працював на пісках з місцевого кар'єру Нової Скваряви, виготовляв сортовий, аптечний посуд та лампове скло. На переломі століть склозавод успішно функціонував, не маючи серйозної конкуренції. Підприємство виготовляло сортовий та аптечний посуд. Відкриття у 1897 році електростанції в Жовкві розширило використання електричних ламп. Електрифікація Жовкви зумовила поряд із склом для гасових ламп виготовлення скла для ламп електричних.

Перша світова війна суттєво не вплинула на виробництво, а після закінчення війни підприємство оновлюється. У 1920 році син власника склозаводу Лілієна значно розширив виробництво — було побудовано три нових цехи, встановлено парову машину, підведено залізничну гілку. На заводі працювало близько 600 робітників у три зміни, продукція експортувалася в Іран, Ірак, Єгипет. У цей час серед асортименту заводу велику частку займають флакони для парфумів. Польська державна політика спричинила розшарування працівників заводу за національною ознакою. Майстрами працювали тільки поляки та ополячені українці, українці виконували підсобні роботи. В той час продукцію заводу становило побутове скло — склянки, графини для вина, а також у невеликих кількостях віконне.

Початок Другої світової війни, встановлення радянської влади на Західній Україні у 1939 р. характеризувався пожвавленням промислового виробництва. Асортимент орієнтувався на потреби радянського господарства. Німецька окупація не припинила діяльності заводу. Скло було потрібне для потреб армії, і виробництво було спрямоване в цьому руслі. Відступаючи, нацисти встигли пошкодити цехи склозаводу. Після вступу радянських військ у Жовкву склозавод було націоналізовано. Завод отримав революційну назву – "Червона зоря". Враховуючи великий попит населення на віконне скло, було налагоджено його виробництво потужністю 100 – 120 кв. метрів за добу. За одну зміну видували 1400 якісних склянок. На рік склозавод виробляв їх біля 3,5 млн. Потреба у скляній продукції постійно збільшувалася, завод нарощував обсяги. Виробництво потребувало кваліфікованих працівників, котрих постійно бракувало. Було налагоджено професійну освіту.

На початку 1945 року зі Львова до Жовкви була протягнута високовольтна лінія електропередачі. Розвиток електрифікації привів до збільшення використання електролампочок. У той час жовківський склозавод був єдиний на Україні, котрий виробляв лампове скло.

У 1947 р. директором заводу стає Холоденко Василь Ігнатович. Подібно до польської влади, влада радянська не довіряла місцевим мешканцям. Керівні посади займали вихідці зі східних областей України та корінні росіяни. У 1950-х роках склозавод став одним з найбільш помітних промислових підприємств Львівщини та найбільшим у Жовківщині поряд із цегельним, кахельним, спиртовим заводами, деревообробним комбінатом та друкарнею. На той час на заводі працювало 380 робітників. Уже тоді стали відомими на Львівщині своєю професійною майстерністю склодуви Марія Куликовець, Йосип Зуб, Петро Скіп, Марія Яцків. Значну частину працівників заводу становили жінки. Умови праці були шкідливі та важкі.

У 1958 році утворено художній цех, котрий займався декоруванням виробів за допомогою нанесення малюнка. Існувало кілька способів декорування скловиробів. Використовувалися деколі, розпис золотом, люстр. Певний період часу на заводі особливо популярним було оздоблення кольоровими присипками — Жовківський склозавод був єдиним, де вироблявся такий декорований посуд. Декорування виконували також алмазним гравіруванням. Для розпису сортового посуду на заводі працювали живописці. Уся продукція вироблялася згідно з взірцями, затвердженими Художньою радою.

У 1962 р. внаслідок об'єднання кількох склоробних підприємств Львівської області створюється фірма "Райдуга". До складу склофірми входило п’ять  заводів: у Пісочанах, Ходовичах, Самборі, Стрию і Жовкві. В цей час директором Жовківського філіалу працював Шаров Б. М. Саме за його керівництва відбувся найбільший розвиток підприємства. Серед усіх заводів об'єднання "Райдуга" 24 квартали підряд Жовківський склозавод займав перше місце у соціалістичному змаганні. Жоден завод так довго не тримався в передовиках. А за асортиментом і якістю це був найкращий завод об'єднання.

У шістдесятих роках завод працював на надзвичайно якісному польському вугіллі, яке доставляли зі Шльонска. Польща на той час була дружньою державою, ціна палива не була високою. У 1970-х роках припинилося постачання вугілля. Завод перейшов на пічне паливо. Кар'єр у Новій Скваряві було закрито, оскільки пісок з нього не давав потрібної для виробництва якості скла. Пісок почали возити із новосілківських кар'єрів Харківської обл. З Білгород-Дністровська привозили крейду, соду брали в Криму, поташ – з Донецька, Харкова.

У сімдесятих роках продукція, в залежності від замовлення, вироблялася у двох кольорових гамах – білій та синій. Попит на посуд у той час був настільки великим, що завод фізично не міг виробляти потрібну кількість. Екстенсивний розвиток підприємства не давав можливості збільшення виробництва. В 60-х — 70-х роках щоденно відвантажували вагон склопосуду. Продукція заводу експортувалася в різні країни світу. В сімдесятих роках завод щорічно сплачував до місцевого бюджету 270000-300000 руб. податку.

У цей час поряд із сортовим посудом на заводі почалося виготовлення дрібної скульптури – анімалістики. В процесі її виробництва застосовувався склодріт, який розігрівали на пальниках. У зв’язку з потребою з'явилася нова спеціальність – видувальник дрібного гутного скла. Для виробництва дрібної склопластики було створено спеціальний скульптурний цех. Першим склодувом-скульптором був Богдан Іванович Войтович. Склодуви розвивали свою майстерність — робили різні кошички, рибки, гуси. Оскільки такі вироби не були в асортименті заводу, то цим займалися лише у вільний час. Траплялося, що склодуви навіть не йшли на обід заради створення скляної скульптури. В 1970-х роках на заводі посаду художника займав відомий львівський скульптор Юрій Гав'юк.

Певний час на заводі виробляли кришталь. Проте недотримання технології процесу виробництва зумовило низьку якість продукції, а його висока собівартість у зв’язку із використанням електродів, призвела до зупинення виробництва.

На заводі було створено своє соціокультурне середовище: ансамбль, чоловічий хор, єдиний в районі духовий оркестр. Працювала бібліотека, котра нараховувала біля 24 000 книжок. У 1978-1979 роках при заводі працювала дитяча музична студія. При ОТК заводу було створено музей, в якому експонувався весь посуд, який вироблявся за весь час існування заводу. Це були взірці австрійського, польського і сучасного вітчизняного виробництва.

У дев'яності роки ХХ ст. виробництво ще відбувалося за відпрацьованою схемою. Але можливості екстенсивного розвитку вичерпалися. З 12 серпня по 18 вересня 1994 року через відсутність сировини, матеріалів і коштів виробництво зупиняється. Багато працівників звільняється, скорочують чисельність робітників. Серед причин занепаду та, що нарощування виробництва відбувалося не за рахунок його інтенсифікації, а розширення. Місцева сировинна база не досліджувалася, не розвивалася, натомість ускладнювалися схеми постачання сировини, не враховувалася економічна доцільність горизонтальних зв’язків. Виробництво було матеріало-, праце- і енергоємне, що робило його неоправданим у нових економічних умовах. Подорожчання газу, втрата сировинної бази, руйнування старих зв’язків привели до зниження виробництва, а згодом до банкрутства. Мар’ян Стахович Коваль згадував: «Багатолітній директор Шаров Б. М. вийшов на пенсію. Партійне керівництво прислало директором В. С. Полодюка. Чотири роки завод працював по інерції, не перебудовуючи виробництва, не проводячи жодних кардинальних змін. Погіршення трудової дисципліни, загальна деморалізація призвели до того, що завод почали розкрадати. Спочатку було вкрадено майже 40% готового посуду. Потім дійшла черга до інструментів, обладнання та нерухомості. Нічого не виробляючи, не витрачаючи ні копійки на сировину і матеріали, а лише реалізовуючи готову продукцію нове керівництво довело завод до банкрутства».

Зараз на місці заводу – руїна. Склозавод, котрий давав роботу тисячам працівників упродовж сотні років перестав існувати.

Навесні 2015 р. в музеї «Жовківський замок» Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького відбувалася виставка, присвячена історії Жовківського склозаводу. Колишні працівники заводу, зокрема Мар’ян Стахович Коваль, допомогли в збиранні матеріалу, надали зразки взірців посуду. В даний час про історію скловиробництва в Жовкві можна дізнатися із розділу музейної експозиції, присвяченого Жовківському склозаводу.

Мирослава Скіра, науковий співробітник Львівської національної галереї мистецтв ім. Б.Г. Возницького