Головна Герої Віктор Чернюх – віддав життя за наше з вами майбутнє

Віктор Чернюх – віддав життя за наше з вами майбутнє

157
0

Україна має своїх героїв. Мужніх, сильних, завзятих, люблячих, відданих. Вони стоять на захисті рідної землі, на захисті своїх дітей, батьків, на захисті нашого майбутнього. Вони герої. Але Україна сьогодні втрачає своїх героїв.

Що ми знаємо про загиблих героїв? Ім’я, прізвища, дата народження і смерті, можливо, кілька стислих рядків у газеті – «жив, воював, загинув». А що ми знаємо про них, як про людей? Чим цікавились, про що мріяли, ким були до того, як взяли до рук зброю і пішли захищати Україну? Ми маємо усунути цю несправедливість. І розповісти про кожного, хто віддав життя за наше з вами майбутнє. Почати хочемо розповіддю про любельчанина Віктора Чернюха, який був дослідником, любив книги і не любив неправди. Розповіддю матері про сина, який мріяв змінити цю країну власними руками і зробив би це, якби на початку листопада торік його не спіткало нещастя поблизу Луганського міста – Щастя.

— Маленький Вітя дуже любив читати. Ще змалечку мати – Тетяна Миколаївна — усім своїм дітям прищепила любов до читання книг. І будучи уже старшим, Вітя захопився історією. Окрім книжок, любив музику, пісні народні, патріотичні українські. Напевно, любов ця йому передалася від бабусі, до речі, росіянки. Він не сидів десь із своїми однолітками, не грав на комп’ютері, а завжди брав участь у громадському житті села. У нього була мета – не якась модна автомашина чи дорога одежина, а стати військовим, допомогти чимось цілій Україні. Бути корисним. Єдина його ціль була – віддати все, щоб його країна стала вільною і успішною державою. А коли людина ставить перед собою мету, яка дана їй зверху, і досягає її, то це означає, що вона виконала свою місію на землі і йде у кращий світ.

Коли почалася перша мобілізація, ще невідома, ще несмертельна — він прийняв виклик і подався до армії за контрактом. Полишивши рідну домівку на Жовківщині, півроку з братами по зброї він боровся за українську землю, без нарікань і без зволікань. Віктор був легким на підйом і мав неспокійну вдачу. Був не схожим на пересічного юнака. Не пив і не любив, коли це роблять інші. Скрізь і завжди боровся за чистоту.

Зі своєю майбутньою дружиною познайомився на дискотеці. Христина приїздила у Любелю до своєї однокурсниці.

Був із нею щасливим. Таким, як ніколи до цього. – Говорив, що знайшов свою половинку. Мріяв мати велику, дружню сім’ю. Не судилося.

Він завжди приймав рішення сам, був серйозним не по роках (не приховує квапливих сліз). Я просила його: Вітю, не йди. Ти вже відслужив. У тебе мале дитя. А він мені сказав: «Мамо, ви знаєте який девіз у десантників – ніхто, крім нас».  Другий раз пішовши, вже живим не повернувся. І він поповнив сумний список полеглих борців за волю своєї держави. Недарма його життєвим кредо були слова з пісні, яку співає Степан Гіга: «…Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну».

Я завжди мала з Вітею тісний зв’язок. Ми передзвонювалися з ним майже щодня. І до кінця зберігала надію на те, що він живий. Прикро і боляче, що мій синок так мало прожив на цій, Богом даній, землі. Але, водночас, я горда, що виростила сильного і відважного, справжнього патріота.

Ми разом із Тетяною Миколаївною переглядаємо світлини Віктора. Ось він іще маленький. А от – у військовій формі, ще будучи школярем, – дивиться уважними і розумними очима, думаючи щось своє, невідоме. А це – із коханою Христиною та синочком Владиславчиком. У його житті іще стільки всього могло бути, але… вже не буде. Бо Віктор віддав решту свого життя за усіх нас. Бо затулив нас від війни своїм лицарським щитом і впав від удару підступного ворога. Віктор прийняв смерть, аби здобути нам волю… Він пішов, але ми не вправі його забувати. Забути усіх тих, хто здійнявся на небо і став до лав пантеону героїв. Пам’ятаймо їх!

Пані Тетяна – мужня жінка. Вона поховала сина. Та сліз з очей не випускає. Наплакалась вже. Сьогодні їй важко змиритися із втратою своєї кровинки. Але вона буде постійно бачити синочка, дивлячись на його діточок…

Зоряна ГУМНИЦЬКА.