Не так часто нам доводиться зустрічатися з визначними постатями, що вклали вагомий доробок в українську, популярну і відому далеко за межами України, пісню. Надто, якщо це Остап Гавриш — композитор, заслужений та народний артист України, автор понад тисячі музичних творів та відомих пісень. Його творчістю захоплюються тисячі і тисячі, наспівуючи мелодії, які стали пісенними шедеврами у виконанні Івана Мацялка, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Іво Бобула, Лілії Сандулеси та інших.
Цими днями маестро, готуючись до виступу, разом із донькою Маріанною завітали до редакції. Доволі тривала і не менш цікава, невимушена атмосфера спілкування вилилась в інтерв’ю, яке пропонуємо нашим читачам.
— Остапе Івановичу, коли Ви зрозуміли, що будете композитором?
— У третьому класі батьки мені купили акордеон, і я пішов учитися в музичну школу. Знаковим було те, що коли взяв інструмент у руки, то почав награвати якусь мелодію. Що саме, я не знав, але мій кузен сказав: слухайте, він щось таке підбирає, та з нього ще колись будуть великі люди.
Минув час, я проходив службу у спортивному клубі армії у Львові, займався плаванням. У Львівському вищому політичному училищі служило багато музикантів, спортсменів. Одного разу, коли я грав на фортепіано в ленінській кімнаті, мою музику почув один із засновників «Ватри» Богдан Кудла і здивовано мені каже: «Що ти тут робиш? Залишай те плавання. Ти маєш бути в музиці». Я дослухався і став відвідувати музичне училище. А ще консультувався з такими знаними класиками української музики, як Анатолій Кос-Анатольський, Євген Козак, спілкувався з іванофранківськими композиторами Богданом Юрківим, Богданом Реп’яником.
Із Володимиром Івасюком мене дорога звела ще у 1972 році, коли я приїхав на свою першу передачу на телебачення, яку вів тоді журналіст Жан Макаренко. Відтак надалі познайомився з людьми, що складали «Смерічку». Співпраця з визначними постатями в українській пісні та зустрічі з різними поетами, письменниками дали поштовх творити.
— Звідки черпаєте натхнення для творчості?
— Василь Зінкевич свого часу мені говорив: «Ти щасливий, що не закінчив консерваторію. Якби ти її закінчив, то вже таку музику не писав би, яку пишеш». Можливо, в цьому є доля правди, бо сьогодні я вільний у своїй творчості, я не скований. Наді мною не тяжіє та велика музична грамота написання музики, як композитора. Я пишу те, що мені болить, до чого тягнеться моє єство. І я маю можливість реалізуватися так, як я хочу. Хоча розумію і знаю канони музики, як її писати. Але все приходить з часом і з досвідом. Вік живи, вік вчися.
— Що спонукало заспівати?
— Це, що я співаю, по правді так скажу: я пишу такі пісні, що всі співати не можу. Але є такі, які я хочу сам заспівати, які залишив для себе. Хоча надаю перевагу тим творам, які виконують мої колеги. Чому? Бо я написав, але бачу в цій пісні того чи другого виконавця. Тому я не скуплюся — те, що пишу, залюбки віддаю. Вважаю, якщо Господь дав тобі такий дар, віддавай його людям сповна. І знаючи різних виконавців, з якими я дружив і дружу дуже багато років, залюбки їм віддаю свою музику, нехай вони
її несуть до людей. А що мені залишилося, то вже щось залишилося (сміється). Хочу сказати, що в мене є таких кілька творів. Один із них — пісня на вірші Михайла Ткача, знаного поета. Якось він мені запропонував написати музику на його твір «Марічка», але по-новому. Чому? Тому що цей твір — про його любов через роки. Минуло 40 років, і слова вже інші, це вже «Марія-Марічка». І так вийшло, що цю пісню я виконую.
— Який виступ справив на Вас найбільше враження?
— Мій перший великий концерт в палаці культури «Україна» 1994 року. Тоді доля була прихильною до мене, до моєї творчості. Я вирішив, цей концерт буде два дні з вільним входом для людей. Зали два дні тріщали, цілковитий аншлаг. Є такий професор, доктор Тишко, він мені після концерту написав листа: «Я щасливий і радий за українську пісню, я пишаюся нею. Вперше в житті я не міг потрапити на концерт. Я
був серед тих 10000 людей, які стояли під палацом «Україна» і не могли потрапити всередину».
Ми цим жили. Я був радий, що моя пісня є. На той час ще виступали Назарій Яремчук, Іван Мацялко тощо. Ми такі всі були окрилені, що несли в маси оту українську щиру нашу пісню. Мелодійну, зокрема, пісню, яку я писав і пишу. Сьогодні, на жаль, кажуть, що українська пісня вже
не формат. Але це ні я, ні ви не придумали, вона закладена в нас генетично. Бо яка ще нація на планеті має більше 300 тисяч народних пісень? Наша пісня — це невід’ємна частина України. Це нам дано Господом Богом. Не розумію, як це може не звучати українська справжня пісня. Вона
має йти в маси, має йти в народ. А не та, що нам сьогодні часто
пропонують безголосі виконавці з якимись незрозумілими творами. І ще кажуть, що це хіти! Та які це хіти?!
— Ваше життєве кредо?
— Писати і творити, дарувати людям свою музику.
— Що найбільше цінуєте в людях?
— Чесність, добропорядність. Хочу, щоб люди були щирими, відкритими. Щоб не були заздрісними. Заздрість — це великий гріх. Як позбутися цієї заздрості? Чи є якийсь рецепт? Є. Треба щиро працювати. Як пишу музику, я пишу щиро. І думаю про людей та дякую за все Господу Богу.
— Ви — віруюча людина?
— Обов’язково. Бог щоденно присутній в моєму серці. Я ходжу щонеділі і в свята до храму. Я — віруючий, як і моя родина. І радію з того, що можу, дякуючи Господу, писати таку музику.
— Які асоціації викликало в Вас перебування у Жовкві?
— Знаєте, я тут вперше, і що мене вразило, це храми. Де не глянь — усюди храми. А де є храми, там є Господь Бог. Де є Господь, там є любов.
Тут неймовірна краса. Жовківська земля благодатна для творчості. Тут світ сприймаєш зовсім по-іншому.
— Чи писали Ви музику до творів, написаних російською?
— Ні, ніколи. У мене не було бажання. Пропозиції надходили неодноразово, і немалі кошти мені пропонували. Завжди отримували відмову. Я себе задекларував композитором, що пише тільки для свого народу. А якщо хтось хоче співати мої пісні російською, то хай перекладе. Сьогодні є кілька творів, де і в Канаді переклали.
На запитання «Чому вирішили співати з донькою?» відповіла сама Маріанна:
— Я виростала в досить демократичній сім’ї. Мене з дитинства ні до чого не змушували. Споглядаючи на дітей, що приходили до батька на прослуховування, я розуміла, що сама не прагну сцени. І знала, що виберу колись той шлях, який мені буде до душі близький.
І ось прийшов той час. Коли мені було років 12, до нас зателефонував Віталій Білоножко. Батьків вдома не було, тому спілкувалася з ним я. З’ясувалось, що батько має підготувати сімейний виступ на його проект «Мелодія для двох сердець» (сімейна передача Білоножків). Батьки повернулися, і я розповіла, що треба готувати виступ. За два тижні відбувся мій перший виступ на сцені, який спонукав до продовження. Тоді батько готував мюзикл «Десять Божих заповідей», один із творів для концертного туру. Я дебютувала, виконуючи четверту Божу заповідь.
Спілкувалися
Зоряна ГУМНИЦЬКА,
Ярослав ГЛУТКОВСЬКИЙ
