«В чистій любові до краю Ти нас, Боже, зрости!»
Іван Франко в 1892 році у праці “Галицьке краєзнавство” писав: «Наука краєзнавства… в інших країнах, особливо в Німеччині, Данії, Швеції тощо, становить один із найважливіших предметів шкільного навчання, починаючи вже з початкових шкіл» і з болем додавав: “покоління за поколінням в Галичині виростало без знання свого краю”. А його ідеологічний наставник Михайло Драгоманов висловився ще дошкульніше: “Я дійшов до такого виводу, що недостача знання своєї країни єсть немов спеціальна ознака Галичанини”. Звичайно, можна говорити про об’єктивні обставини, адже жоден з урядів, що панували на нашій землі, не був зацікавлений у розвитку краєзнавства, бо воно, за висловом Каменяра, «легко могло б пробудити у її мешканців надто велику любов до свого краю, небезпечні думки про давнє і недавнє минуле, не кажучи вже про теперішній стан». На жаль, не могли окремі свідомі українські інтелігенти, краєзнавці своїми відчайдушними зусиллями здолати не лише урядову політику асиміляції і денаціоналізації, а й ніби вроджену нехіть своїх краян до вивчення місцевої історії. Тому-то краєзнавчий рух не став масовим, не виробив у галичан органічної потреби пізнання свого краю.
Сьогодні, у добу нелегкого становлення державності України, значення краєзнавства у плеканні національного патріотизму, особливо у молодого покоління, набуває надзвичайної ваги. Бо ж завдяки йому зможемо подолати почуття своєї меншовартості, відродимо ідею самоцінності отчого краю, виховаємо синівські почуття до батьківської домівки, до маминої пісні і мови, до традицій, звичаїв, обрядів наших предків, пробудимо у кожного бажання відтворити своє генеалогічне дерево.
Не ставлячи перед собою завдання аналізувати сучасний стан краєзнавства в нашому районі, хочу висловити кілька конкретних пропозицій щодо його подальшого поліпшення. Передусім, у програмі розвитку міста і села слід передбачити у найближчі п’ять років створення краєзнавчого музею та написання науково обґрунтованої, об’єктивної історії населеного пункту (там, де їх до цього часу нема).
Успішній реалізації цих непростих завдань, на мою думку, могли б сприяти наступні заходи:
- проведення історико-краєзнавчих конференцій та конкурсів учнівських робіт з історії міста і села;
- підготовка до видання довідників «Місто, село в іменах і назвах»;
- складання родоводу (генеалогічного дерева) кожної міської й сільської родини;
- розробка та реалізація програми розвитку туризму, підготовка і видання путівників міста й села, а в Жовкві і Раві-Руській — путівників цвинтарів;
- організація в бібліотеках постійно діючих виставок літератури про місто і село, зустрічей з відомими земляками, краєзнавцями, складання бібліографічних покажчиків і календарів знаменних дат;
- ведення в кожній міській, селищній та сільській раді літопису чи хроніки міста і села;
- написання методичних розробок із використання краєзнавчого матеріалу у викладанні історичних предметів, географії, української мови тощо;
- проведення редакціями часописів «Відродження» і «Прикордоння» конкурсів на найкращий вірш, нарис, оповідання, фото про рідний край;
- створення (при фінансовій можливості) документальних фільмів про місто і село.
Логічним наслідком цілеспрямованої постійної краєзнавчої діяльності має бути створення атмосфери культу пізнання свого роду, історії вулиці, села, міста і України. А ще, щоб кожен школяр, студент, учитель, культосвітній працівник міг провести цікаву й змістовну екскурсію своїм містом чи селом. А всі ми будемо не соромитися, а пишатися тим, що ми — русини-українці!
Ярослав Серкіз, кандидат історичних наук, доцент
