Його покликання — служити Богу і людям
Цими днями виповнилося 35 років священства отця Михайла Підлипного. А також цьогоріч буде 20 років душпастирства у с. Гряді. За цей час парох, можна вважати, став справжнім духовним наставником для більшості грядівців, адже з усіх священиків, які перебували на парафії, він служить тут найдовше. Отець Михайло причетний до великої кількості знакових подій в історії УГКЦ, а також безпосередньо історії Жовківщини та її околиць, найперше, в духовному та культурному житті. Із нагоди ювілейного служіння Богу і людям ми вирішили з ним поспілкуватися.
— Отче Михайле, розкажіть про свій шлях до сану священства, у якому віці Ви вирішили зробити саме такий життєвий вибір?
— Я народився в тому суспільстві, де про віру говорити було заборонено. Греко-католицька церква була в підпіллі. Священнослужителів переслідували. Відправи правилися по хатах, скрито. Це і інтригувало, і цікавило. Я, звичайно, мав друзів, навчався в школі, як будь-яка дитина. Малим був спокійним, батьки, у яких, окрім мене було ще дев’ятеро дітей, мною тішилися, бо в жодні халепи не потрапляв, на відміну від братів. Коли підійшов до віку, де треба було робити вибір щодо подальшого майбутнього, то вирішив піти стопами сусідського хлопчини, який на той час уже навчався в духовній семінарії. Я дуже захопився його життям, бо бачив, що це людина непроста, незвичайна.
Був період, де я дуже хотів до семінарії, потім перехотів, далі знову мене наповнювало бажання і сумніви, йшла така внутрішня боротьба. Бо стати священником — це тяжке рішення стати на дорогу самопожертви, самостійності, служіння. Це дуже відповідально, бо маєш бути прикладом, маєш зберегти вірність своєму вибору
на все життя.
— Як Ви розпочинали своє служіння?
— Після закінчення Санкт-Петербургської духовної семінарії був
висвячений і скерований на Тернопільщину. Коли у серпні 1987 року група духовних осіб оголосила про свій вихід із підпілля і з таким листом звернулась до Папи Римського, до боротьби за відродження УГКЦ долучились українські дисиденти. Люди зібрали десятки тисяч підписів про вихід церкви з підпілля. У 89-му я і ще двоє священнослужителів вирішили долучитися до всезагального протистояння РПЦ. А вже після путчу 1991 р. одним із перших приєднався до лав греко-католицьких священників.
Дев’ять років служив на парафії в Артасові. Ось уже двадцять літ, як навчаю грядівців любити та цінувати слово Боже.
— За стінами храму чим Ви займаєтесь? Коли відслужили службу і маєте особистий вільний час?
— Раніше було багато обов’язків, пов’язаних зі сім’єю. Ми з моєю,
уже покійною, дружиною виховали троє дітей. Дочекалися чотирьох онуків. Сьогодні люблю почитати цікаві книги, особливо історичні. Пригадую важкі події, які спіткали моїх однодумців.
— Відбувся Майдан, потім початок АТО, нині — повноцінна війна. Чи стало складніше у Вашому служінні, чи змінились самі люди?
— Коли був Майдан, люди були піднесені, чекали змін. Війна принесла багато горя і біди, в нашій парафії теж молодий хлопчина загинув. Для людей, особливо для Володимира родини, це було дуже велике потрясіння. Сьогодні люди не бачать змін. Життя буденне, важке. Але не все безнадійно, бо люди таки йдуть у храм, значить — віра сильніша. Повинен пройти якийсь час. Ментальність влади, людей — не просто поміняти за один рік. Проте дуже хочеться, щоб війна закінчилася. А ще наше суспільство сьогодні має інші виклики. Це — пандемія коронавірусу. Мусимо пережити і це випробування. Ми сильні, ми витримаємо. І Україна буде процвітаючою країною, я вірю в це.
— Якою бачите парафію в Гряді, наприклад, через років десять?
— Такою ж, як і зараз, але з поглибленою свідомістю — релігійною і національною.
— Дякую за змістовну бесіду.
Зоряна ГУМНИЦЬКА
