Шановний Читачу! Перш ніж написати цей матеріал, я довго вагався, чи потрібно це робити. Чи варто виносити зі своєї хати сміття на загальний осуд? Частина інформації, яку я отримав, майже півтора місяця пролежала у редакційній шухляді. Та після останнього спілкування з друзями, які перебувають у першому ешелоні оборони поблизу пропускного пункту «Довжанський» на Луганщині, зрозумів, що про це треба кричати, а не тільки писати. Тим паче, що про це просили і ті, хто останнім часом майже кожен день перебуває під обстрілом мінометів та «Градів».
Почну свою розповідь із Яворівського полігону, де мобілізовані у травні проходили бойову перепідготовку. Сюди потрапили як люди, які проходили строкову службу, так і ті, хто знайомився з армією під час навчання у вищих навчальних закладах на військовій кафедрі. Моїх друзів призначили в зенітно-артилерійський підрозділ, хоча військові спеціальності в них були зовсім інші. Однак наказ є наказ. Треба бути зенітником — значить треба. Більшість новобранців не особливо рвалися у зону АТО, та всі мали бажання підвищити своє бойове вміння, навики, відпрацювати злагодження дій між бойовими підрозділами. Ось тут вони й побачили справжні реалії, які панують у нашій армії, про що хочу розповісти і вам. Це вже була друга хвиля мобілізації, однак військові частини не були готові забезпечити цивілізований побут новобранцям. Через великий наплив людей виникали перебої із водою для побутових потреб. Умови для лазні чи теплого душу взагалі відсутні. Якщо військову форму, взуття, посуд видали одразу, то матраци чи спальні мішки довелось чекати не менше 7-8 днів. До цього доводилось спати на ліжках із голими пружинами, які накривали похідною палаткою. Все це відбувалось у глибокому тилу, де за бажанням можна було організувати все належним чином, щоб зразу після домашнього затишку не відчувати разючої зміни атмосфери середовища. Можливо, ці незручності компенсувались хорошим харчуванням. Бо, як розповідають хлопці, все було ситно і смачно. Надлишок продуктів відчули і мешканці навколишніх сіл, яким підприємливі військові керівники пропонували цукор (50 кг) — 350 грн., рис (30 кг) — 100 грн., гречка (30 кг) — 100 грн.
Очевидно допомога підприємців і мешканців Львівщини, які безоплатно надавали продукти харчування для військової частини, не завжди обліковувалася належним чином. Тому дехто нагрів на цьому руки. Та все це дрібниці, позаяк солдат повинен мужньо переносити тягар служби. Найбільше хлопців турбувало те, що з ними майже не проводили теоретичних чи практичних занять із бойової підготовки. Всі хотіли оволодіти навиками користування стрілецькою зброєю, тактикою ведення бою у сучасних умовах, вмінням надати першу медичну допомогу при пораненнях, розуміючи, що від цього залежатимуть їхні життя в умовах бойових дій. Щодо цієї ситуації новобранці звернулися з рапортом до вищого командування. Та замість того, щоб налагодити навчальний процес, сюди відправили офіцера з особового відділу, який так, між іншим, став розповідати про терміни ув’язнення за військовий саботаж та дезертирство. Занять так ніхто і не проводив, за винятком, коли дали вистріляти певну кількість набоїв із зенітної установки ЗУ-23-2, бо на цьому вся наука закінчилася. Багато хто з мобілізованих були активними учасниками Євромайдану, і вони зробили висновок, що події в Києві армії не торкнулись. Тут і надалі панує неправда, змішана з «військовою таємницею», та плекання у солдата відчуття постійної провини. Військовозобов’язаним постійно «на слух» доводили їхні обов’язки (як то весь час ходити і спати з автоматом і таке інше), а роз’яснення про їхні юридичні права, соціальний захист, техніку безпеки проводили формально, по-совковому: «…треба ось тут підписатися, що ви ознайомлені». За два з зайвим тижні перебування на Яворівському полігоні хлопці жодного разу не стріляли зі стрілецької зброї.
Після такої підготовки підрозділ відправили на Московський полігон біля Дніпропетровська для «поглиблення» бойових знань. Там воно зводилось в основному до риття глибоких окопів та науки зі встановлення наметів. За цією процедурою завжди спостерігало декілька полковників і підполковників. Важ-
ливість своїх персон вони доводили ще й тим, що без потреби тримали солдатів на плацу по декілька годин під палючим сонцем. Щоправда, тут дали по три магазини патронів, які мали можливість вистріляти з автомата. Хоча ніхто навіть не натякнув на те, що цю зброю треба було ще й пристріляти.
Окрема тема — військова техніка, яка стояла на зберіганні. Її ніхто не обслуговував. Усе робилось для «галочки». Усі гумово-технічні вироби, такі як патрубки, шланги, манжети постійно виходять із ладу. Та попервах не було навіть ключів для ремонту. На марші, коли їхали на полігон, користувались великим газовим ключем, яким крутили гайки і на 14, і на 32. Уже трохи згодом видали на три тягачі один ЗІП та й то не повністю укомплектований. Найгірше те, розповідають хлопці, що серед них є такі, хто на цивілці не мав справи ні з трактором, ні з автомобілем, а тому уяви, що робити з цією технікою не мали. Після таких навчань весь підрозділ, у якому перебували мої знайомі, відправили в зону АТО. Інтерв’ю, яке хочу подати далі, відбулось зовсім недавно, через декілька днів після трагічних подій у Зеленопіллі, де, після обстрілу терористами зі системи «Град», загинули військовослужбовці з 24-ї окремої механізованої бригади, що базується на Яворівщині. Моїми співрозмовниками були Ігор та Юрій із Львівщини.
— Які Ваші думки щодо подій у Зеленопіллі?
Ігор, 35 років:
— Зеленопілля – це базовий табір, розташований більш як за 20 км від ПП «Довжанський». Під час обстрілу там перебувала частина нашого взводу – троє хлопців загинуло, одного поранено. Відносно далека відстань табору від кордону розслабила наших командирів, більшість особового складу під час обстрілу перебувала у наметах, що призвело до великої кількості загиблих. Більшість тих, хто знаходився у землянках, вціліли. Виняток – пряме попадання реактивного снаряду. Тоді можна надіятися хіба що на Божу ласку. Основна провина лежить на командуванні, яке не зуміло правильно організувати табір. Наші генерали ще досі не збагнуть, що це війна, а не навчання. Інколи складається таке враження, що нас вважають не за людей, а за гарматне м’ясо.
— Чим зараз займається Ваш підрозділ?
— Весь цей час знаходилися за декілька кілометрів від кордону, де облаштували оборонні позиції. Останнім часом перебуваємо під щоденним обстрілом з мінометів і «Градів». З однієї сторони вогонь ведуть терористи, з іншої — найманці, які підходять із боку Росії до нульової лінії кордону й обстрілюють нас із мінометів. Щоб хоч якось захистити себе, змушені були змінити місце дислокації і перебазуватися майже до самого кордону. Взаємодії між бойовими підрозділами в нашій місцевості майже ніякої. Якихось даних про пересування наших військ ніхто не надає, а тому запросто можна обстріляти свою колону. Боєзапаси закінчуються, транспортного сполучення з базовим табором немає. По воду їздимо за декілька кілометрів БТРами, які часто підриваються на мінах,через що гинуть наші хлопці. Стріляти у відповідь у бік Росії заборонено, бо це може призвести до міждержавного конфлікту, і ми це розуміємо. Якщо нас обстрілюють із якогось населеного пункту – дати відповідь теж не можемо, бо там цивільне населення. На мою думку, якщо ми займаємо оборону, окрім нас має бути якась мобільна група, яка зможе заїхати в село і провести зачистку, та цього немає. Виходить так, що на своїй землі не ми полюємо на ворога, а він на нас. Таке відчуття, що ми, як жива приманка. Як тільки стемніє, ми у повній бойовій готовності чекаємо нападу. Важко вести оборону, коли заступаєш на пункт спостереження, а в тебе немає навіть бінокля. Приклав руку до чола, як Альоша Попович, і виглядаєш сепаратистів. Та, якщо ти неозброєним оком помітив щось підозріле у «зеленці» (лісосмуга), за відсутності рації треба бігти до чергового. Той, своєю чергою через те ж самостійно рішення не приймає, а телефонує «на гору». Отож, поки хтось із вищого керівництва погляне у необхідний прилад на вказане місце, то від об’єкту спостереження вже й слід простиг.
— Як ведете спостереження в нічний час?
— Зрозуміло, якщо нас не можуть забезпечити біноклем, то проякісь прилади нічного бачення чи тепловізори і мови бути не може. На ніч є команда «підвищити пильність». Стаємо на якийсь пеньок і так її підвищуємо (жартує). Є проблеми і з військовими картами. На нашій позиції вона єдина, та й то ще з 70-80-х рр. З того часу змінилося багато доріг, з’явились нові будівлі. Деякі підрозділи орієнтуються за атласом автомобільних доріг України. Просто соромно про таке говорити.
— Чи звертались із цими проблемами до вищого керівництва?
— Найстарший командир на наших позиціях – це заступник командира батальйону, військове звання — майор. Всі вищі чини перебували у Зеленопіллі і за місяць до нас ніхто жодного разу не навідувався. Зі своїми проблемами зверталися у штаб АТО. Відповідь одна: «Зачекайте, ми вашим питанням займаємося». Найбільш образливо те, що багато необхідних речей закуплено нашими родичами і близькими, та відправити їх сюди вони не мають змоги. Ці посилки з амуніцією нам зараз вкрай потрібні. Якщо держава і військове керівництво не можуть забезпечити нас необхідним, то хоча б організували раз у місяць доставку посилок. Форма, яку видали ще вЯворові, два місяці тому, рветься, адже переїзди на бронетехніці та риття окопів сприяють цьому. Про якусь зміну білизни й говорити годі. За весь час служби на 14 людей видали один шампунь і шість шматків мила. Цигарки зараз теж велика розкіш. Якщо раніше можна було купити у місцевих, то зараз готівка закінчилася. Кошти нам переводять на картки ПриватБанку, відділення якого тут вже давно не працюють. Зняти гроші в інших банкоматах теж немає можливості, бо вони з ПриватБанком тут не співпрацюють. Не вистачає медикаментів. Навіть перев’язувальні матеріали є не у всіх. Щоравда, кожному видали по шприцу адреналіну, який застосовується при важких пораненнях. Бронежилет спочатку був один на двох, а вже, після трагічних подій у Зеленопіллі видали кожному. Маємо інформацію, що в інших бригадах ситуація з доставкою амуніції і посилок набагато краща.
— Чи допомагає Вам у бойових діях авіація?
— У небі я не бачив жодного військового літака чи гелікоптера. Лише декілька днів тому, після обстрілу Зеленопілля, наш АН-26 скидав вантажні контейнери, притім один парашут не розкрився і вантаж розбився. Раніше туди йшли колони з Амвросіївки, та, очевидно, тепер це неможливо.
— Чи сумуєте за рідними?
Юрій, 42 роки:
— Хлопці не так за домівкою сумують, як усім остогидла безвідповідальність наших командирів. Бойовий дух нормальний, просто він повинен бути підкріплений якимись конкретними діями нашого керівництва. А що вони можуть придумати, якщо за 15 чи 20 років служби тільки те й робили, що будували дачі і влаштовували свій побут, а не займались бойовою підготовкою. Такі зараз сидять у штабі і протирають штани. Останній приклад: телефонуємо в штаб АТО, кажемо, так і так, біля нас за 7-10 км стоять «Гради», а у відповідь чуємо: «Та що ви обманюєте? За нашими розвідданими «Гради» стоять зовсім в іншому місці».Реакції ніякої. А вночі нас вже обстрілюють. Декілька днів назад на російській стороні було видно колону із 30-40 машин. Не знаю, чи це був відволікаючий маневр, бо потім почався обстріл установками «Град». Поки ми ховалися, поки горіло поле з пшеницею, та колона пропала з поля зору. Чи вона ввійшла в Україну, чи вона залишилася на російській території для відвертання уваги — невідомо. Але те, що така зброя як «Град», яка є не те що небезпечна, а меганебезпечна для особового складу та техніки і наше керівництво навіть не знає, де вона знаходиться — це велика проблема. Люди через Інтернет повідомляють місце розташування установки, біля якого будинку і, з якого подвір’я веде вогонь, та на це ніхто не реагує.
— Які побажання хотіли б передати нашому керівництву?
— Нашому Президенту я б особисто сказав таке: «Пане Президенте, закрийте Міністерство Оборони, закрийте кожне оперативне командування на замок, а всіх генералів відправте на керівні посади в зону бойових дій, нехай вони тут побудуть з нами, поживуть місяць, другий, от тоді ситуація зміниться». Мені інколи думається, що про нас взагалі забули, а владі вигідніше виплачувати компенсації сім’ям загиблих, аніж забезпечити армію усім необхідним.
Ми не нарікаємо на свою долю. Хлопці розуміють, чого вони сюди приїхали, готові не боятися, не сидіти в окопах, але хочуть бачити конкретні дії від керівництва, а не просто відсиджуватися так, як в Криму. Деморалізують не обстріли «Градами» і загибель товаришів, а некомпетентність та бездіяльність командування. Чого «вартує» тільки вислів окремих вищих чинів «Не подобається – їдь додому»(?!).
Ось такі реалії на передовій, де зараз перебувають наші земляки.З цих окремих фактів не можна робити загальних висновків. Є у нас багато прикладів успішного проведення військових операцій. Не маю наміру ображати наших військових, адже серед них є багато високопрофесійних командирів, однак до їхньої думки не завжди прислуховуються. Вірю, що вищезгадані випадки — поодинокі. Проте вони не мають права на існування, бо ціна таких огріхів дуже велика — людські життя. Вже третій місяць ми вчимося на своїх помилках. Чи не задорого ми розплачуємося за них? Надіюсь, що кожен наш командир буде відповідальний за своїх бійців, як той сотник із Євангелія від Матея VIII 5-13, який прийшов до Ісуса благати за оздоровлення свого підлеглого.
Євген ВЕГЕРА.
