Щороку, навесні, у другу неділю травня в Україні відзначають свято — День Матері. Безумовно, це одне з найзворушливіших родинних свят, присвячене найріднішій жінці. Кожен із нас із дитинства і до своїх останніх днів несе в своїй душі той єдиний і неповторний образ — образ своєї мами, яка все зрозуміє, пробачить, допоможе, завжди пожаліє і буде самовіддано любити, незважаючи ні на що.
Мама — це та стіна, той фундамент, підтримка, які дають змогу встояти, втриматись. Ніхто так не порадіє і не поплаче за нами, як мама. Вона — сонце й небо. Адже саме мати дає життя і веде по життю.
Пишу такі теплі слова, і згадується мені моя прабабуся Марія Миколаївна, якої вже, на жаль, немає на цьому світі близько п‘яти років. В очах бабусі я завжди бачила ніжність, у вчинках — підтримку, а у серці — безмежну любов. Важким колись у неї було життя, саме цей, болючий період, я хочу описати. Ще далекий 1948-й рік повністю змінив життя моєї прабабусі і прадідуся Василя. Важкий період, коли СРСР окупував регіони Західної України, не вирізнявся навіть натяком на спокійне життя для українців. Тисячі людей були арештовані, засуджені, вислані у сибірські табори, вбиті, сотні безвісти зникли. Людей тримали у страху. Кожен стукіт у двері викликав у сім’ях тривогу.
О шостій ранку людей розбудили військові, увірвавшись у домівки. Кілька хвилин на збори, потім — вози, залізнична станція і потяг на Сибір. Мого дідуся засудили, начебто, через те, що він переховував зброю, його посадили у тюрму, а згодом разом із моєю бабусею відправили на заслання, в Сибір, забрали їх на сам Святвечір, даючи змогу зібрати лише найнеобхідніші речі. Їхали вони довго у товарному вагоні, близько тижня, звертаючись у молитвах до Господа. Людей розкидали по різних місцинах. Когось відправили працювати на вугільні шахти, когось — у сільське господарство. Хтось жив у бараках, а для когось новою домівкою стала тюрма. Траплялося так, що деякі сім’ї були розділені у різні табори. Мої рідні педебували в Іркутській області цілих 10 років, проживаючи в постійному страху, відчуваючи холод і голод. Іноді було так холодно, що примерзали валянки до ніг.
У таких умовах бабуся народжує двох дітей, мого дідуся Михайла і його сестру Надію. Жили у маленьких, тісних землянках, подекуди і дірявих. Ходили голі і босі, сестра моєї бабці пересилала їм одяг, хоч якось полегшити життя.
Але важкі часи минають, і настають світлі дні. Родичі повернулись на рідну землю та продовжували жити вже тут, в рідному домі. Як добре бути онукою! Я дякую і завдячую своїй бабусі, пишаюсь її силою витримки та віри, попри будь-які негаразди і хвилини відчаю. Виховувала дітей, онуків та нас — правнуків. Бабуся багато чого нас навчила: читати, писати, наш літературний світ наповнювався віршами, піснями, цікавими і захоплюючими казками, навіть власно придуманими, скоромовками та іншим, важливим: коли треба проявити рішучість, коли мати терпіння, як жити щасливо, коли не маєш матеріального достатку, і як радіти тому, що ти взагалі живий і здоровий.
Сьогодні на долю нашого покоління випало випробування, яке ми намагаємось пройти гідно, пам’ятаючи, які випробовування випали на долю наших пращурів. І те, що додає нам сили і стійкості на цьому шляху — це віра у Всемогутнього і милосердного Творця небес і землі.
Бережімо і піклуймось про наших матерів, бабусь, даруймо їм хвилини щастя, вітаймо зі святом, яке належить їм! Якщо можливості привітати особисто немає, у сьогоднішній непростий для нас усіх час на допомогу прийде інтернет. Теплі слова та електронна листівка в месенджері ніколи не будуть зайвими.
Будьте щасливими і здоровими, дорогі матері та бабусі!
Оксана ПЕРІГ
