Україна відновила свою незалежність 22 роки тому. Саме відновила, бо до цього ми вже не раз здобували та втрачали державність. Також слід наголосити, що відновлення незалежності в 1991 році не було випадковим явищем чи, тим паче, подарунком долі. Навпаки, воно стало результатом тисячолітньої боротьби українського народу за право мати власну державу, право бути господарем на своїй землі. Однак дехто захоче заперечити, мовляв, не так уже й солодко нам живеться за незалежності. Люди нарікають на державу, навіть не задумуючись, що самі ж відповідальні за її устрій та функціонування. У такому випадку слід вдатися до аналізу. Які все ж таки можливості відкрила нам незалежність та чому досі не вдалося їх зреалізувати.
Першим і незаперечним плюсом є те, що Україна стала суверенною, тобто самостійною державою. Це означає, що держава має право самостійно формувати внутрішню та зовнішню політику, враховуючи виключно інтереси свого народу. Однак, замість того, аби повністю використовувати це право, ми невтомно чекаємо поради то від східних, то від західних сусідів. Хтось заклав у голову українцям програму, за якою ми неминуче мусимо бути при комусь. Україна повинна кудись іти, а люди, як мантру, повторюють: одні – нам не жити без Росії, інші – нам не бути без Європи.
Україна більше не перебуває під ковпаком марксистсько-ленінської доктрини, тепер нам не світить безхмарне комуністичне майбутнє, немає суцільної, безперервної та до глибини душі нудотної ідеологізації…. Поряд з цим, мусимо визнати, що ще жодної держави світу не було побудовано без державницької (державотворчої) ідеології.
Наша держава вийшла з Радянського Союзу ще 22 роки тому, проте, на превеликий жаль, досі Союз не вийшов з багатьох українців. Комуністична ідеологія, непомітно для нас трансформувалась в реально домінуючу. А причина в тому, що ми вчасно не здійснили декомунізації. Сьогодні наявність об’єднавчої ідеології для нашої молодої держави є життєво необхідною. Саме її відсутністю можна пояснити той страшний занепад та деградацію у всіх сферах суспільного життя, що маємо за роки незалежності. Причина в тому, що національну ідею в Україні просто не сформулювали. Влада, не будучи ні патріотичною, ні навіть національно зорієнтованою, робила все, аби Українська держава мала якомога менше ознак національної ідентифікації.
Наш народ здобув право на власну історію. Не вигадану московськими шовіністами, не перебрехану компартійними угодниками, не замовчувану, не меншовартісну, а власну славну багатовікову історію – правду буття нашого народу з гіркотою поразок і величчю перемог.
Але ми знову ж таки проспали свій шанс відстояти її недоторканість. Досі не засуджено катів українського народу, більше того, антиукраїнські сили й сьогодні будують їм пам’ятники! У незалежній державі ми продовжуємо відзначати радянські свята, навіть не усвідомлюючи їх змісту. За міністра Табачника знову почалися правки історії у шкільних підручниках. Дотепер не зроблено дієвих кроків для встановлення історичної справедливості: не здійснено реабілітації УПА, не вшановано належно жертв Голодомору, не згадуючи вже про постійне, щоправда без реальних доказів, клеймування воїнів Першої Української Дивізії «Галичина». І це на рівні держави, таке трактування історії залишається під прямою протекцією найвищої політичної влади.
Україна більше не мусить рівнятися на московське телебачення. У нас з’явилася власна потужна інформаційна сфера. У 1991 році в Україні було аж три національних канали. Почала відроджувати українська естрада. З’явилися власні школи журналістики.
Та деякі спритники дуже швидко зрозуміли, що з трьох телевізійних каналів два можна поділити навпіл з кимось і зрештою привласнити. Під гаслами демократичних перетворень починається процес приватизації інформаційного простору України, а як наслідок — його тотальна окупація чужомовними і чужодухими господарями. На голови ошелешеного українського обивателя обрушилися брудні потоки російськомовної та англомовно-перекладної антикультури – еротика, порнографія, насильство, андерграундова попса, зеківський шансон, «бульвари», гордони, табачники і т.д. В таких умовах реальна свобода слова практично неможлива.
Українська мова визнана єдиною державною мовою і це право було закріплене статтею 10 Основного Закону. Нарешті мова, яка попри всі злигодні долі зберегла себе, і свого творця — український народ, здобула достойний статус.
Та наша невиправдана безпечність і лояльність дозволили й це ундаментальне право звести нанівець. Ми знову дозволили сісти собі на голову, лиш би нас не запідозрили в «буржуазному націоналізмі». Плоди нашого недоречного боягузтва пожинаємо й сьогодні.
Варто лише згадати про ганебний закон «Про засади державної мовної політики» №5029-VI, авторами якого є Коліснеченко та Ківалов, який набув чинності 8 серпня 2012 року. Відповідно до закону, кожна адміністративно-територіальна одиниця може обрати свою регіональну мову, яка функціонуватиме на рівні з державною.
Українці більше не зобов’язані бути атеїстами. Народ, який охрестився більше тисячоліття тому, а християнство було встановлено державною релігією зміг повернутися до своєї віри. Релігійні рухи за відновлення української Церкви були справді масштабними та дієвими.
Однак довершити українцям розпочату справу духу забракло. Коли в Україні вже існувала об’єднана Православна Церква, 27 травня 1992 року в Харкові відбувся так званий архієрейський Собор, інспірований Москвою та спецслужбами, він був скликаний для того, аби скасувати автокефалію Української Православної Церкви та створити альтернативу – УПЦ Московського Патріархату. Попри те, що УПЦ Київського Патріархату підтримували як народ, так і українська влада, спецслужби зробили свою роботу якісно – методом залякування і шантажу в Україні був відновлений Московський Патріархат. Пропагуючи ідеї «Русскава міра» і слов’янської єдності, УПЦ МП роз’єднує українське суспільство.
Розпрощавшись із Союзом, Україна мала доволі продуктивну систему освіти, яка забезпечувала потребу в кваліфікованих спеціалістах та мала потужну наукову базу. Якщо в 1990 році в Україні було 149 інститутів і університетів, то в 2010 році – вже 349, збільшилася й кількість студентів. Мода на вищу освіту породила нову хвилю корупції та реально знизила цінність диплома. Щоб запобігти таким негативним явищам під час вступу з 2007 року було запроваджене ЗНО.
Та, на жаль, наука і освіта в Україні фінансується за залишковим принципом. Вчителі та науковці ледве виживають на мізерних зарплатах, будь-яка наукова чи освітня діяльність постає радше як благодійництво, а не оплачувана праця.
Україна має власну армію. Тепер юнаки проходять військову підготовку для того, аби за необхідності зуміти захистити свою землю. Українські солдати більше не повинні воювати за чиїсь великодержавні амбіції, як це було у війні з Афганістаном. Люди, які сьогодні служать в армії, справді хочуть бути професіоналами, вони готові виконувати свій обов’язок — служити Батьківщині.
Однак сучасний стан ЗСУ залишає бажати кращого. Озброєння української армії на покоління відстає від озброєнь провідних держав світу. Недостатність фінансування та матеріального оснащення деморалізує армію. Під виглядом реформи поступово скорочується кількість військовослужбовців.
У цей час Росія зі шкіри пнеться, аби лише залишити в Криму свій флот. Задля цього вона здатна пообіцяти Україні що завгодно, а як треба, то й до погроз вдатися, але флот бути мусить. Це при тому, що в статті 17 Конституції чітко зазначено, що «на території України не допускається розташування іноземних військових баз». Отак, воно собі не допускається, але є.
Економіка України мала потужний потенціал. Розвинена промисловість, значні поклади корисних копалин, родючі чорноземи та працьовитий народ. Усе це мало стати запорукою стабільного економічного зростання. Потрібно було вчасно здійснити перехід до ринкової економіки. Не можна ж їхати новим авто по старій розбитій дорозі.
Та недбальство і брак рішучості нашої влади не дозволив створити в Україні економічне диво. Наслідком стала хвиля напівзаконної приватизації, розвал сільського господарства, майже повне знищення виробництва.
Джерелом влади в Україні став народ, так записано й у Конституції. Це означає право самостійно обирати, безперешкодно контролювати та, за необхідності, змінювати владу в державі. Ці права реалізуються шляхом виборів, активної громадської діяльності та потужного профспілкового руху.
Проте в нас ці права залишаються порожніми деклараціями. Де-факто країною керує посткомуністичний олігархічний клан, влада у якому передається спадково. Незалежність дала їм свободу не лише від Москви та Брюсселя, але й від власного народу. У цій країні їм живеться максимально комфортно. А все тому, що українці досі не взяли на себе відповідальність за власне життя та життя майбутніх поколінь. Ми чекаємо чи то доброго царя-батюшку, чи справедливого патріота-українофіла, а проте вже вчетверте обираємо президентом комуніста!!! Насправді всі чотири президенти України: Кравчук і Кучма, Ющенко і Янукович були членами КПРС. Всі вони свого часу пройшли хороший комуністичний вишкіл, а після проголошення Незалежності різко змінили свої політичні переконання. Та, як кажуть, шила в мішку не сховаєш, десь воно та вилізе. Якщо врахувати й той фактор, що українці беруть активну участь у фальсифікації виборів, то можна констатувати, що наш народ сам зрікся влади.
Якби кожен з нас намагався дотримуватися закону та вимагати цього від інших, нам не потрібно було б іти в Європу, ми були б центром Європи у всіх значеннях цього слова. Але 22 роки українці витратили на те, що чекали месію, який сотворить їм рай на землі. Ми досі боїмося брати на себе відповідальність , досі чекаємо дива від влади, яку обирали на фальсифікованих виборах, досі зневірено махаємо рукою, мовляв, з цього нічого не вийде… Після такого бодай поверхового аналізу ми чітко бачимо, що факт відновлення Україною Незалежності є суспільним беззаперечним плюсом — це дарунок Бога нашому багатостраждальному народу. Але наше недбальство і нерішучість призвели до того, що ми змарнували неймовірний шанс – відродити могутню Україну. Для цього в нас були всі можливості та засоби, бракувало тільки віри і самовідданої праці. Скільки ще часу нам потрібно для того, щоб усвідомити, що чекати марно, треба діяти?!
Марія ІВАНЕЦЬ
